«Ви розумієте, я буквально стала нeнaвидimи доньку своєї сестри. Я навіть в календарі рахую дні, коли вже сестру випишуть з лікарн1»

Я працюю психологом. Практика моя триває вже достатньо часу, тому до мене часто звертаються. От і нещодавно до мене звернулася жінка. Вона молода мама і видно було, що вона недосвідчена.

Вона розповіла мені про свою проблему: її сестра потрапила до лікарні, її перебування там затягнеться ще на декілька місяців, а племінницю довелося брати цій жінці, бо інших родичів немає, а інакше б дівчинку віддали до дитячого будинку.

Племінниці моєї клієнтки всього два роки, і, крім того, в самої жінки є два сина. Старшому сім рочків, а молодшому півтори. Племінниця дівчинка капризна. Вона дуже сумує за мамою, тому і веде себе дуже недобре. Жінка не може справитися з нею, і через цю дівчинку часто стала зриватися на чоловікові та навіть деколи на власних дітях, за що дуже картає себе.

– Ви розумієте, я буквально стала ненавидіти доньку своєї сестри. Я навіть в календарі рахую дні, коли вже сестру випишуть з лікарні, щоб вона вже нарешті забрала своє бісеня. Вона настільки мене нервує та виводить з себе, що я ледве стримуюся, щоб не вдарити її, хоча ніколи не вважала, що дітей потрібно бити, і взагалі, що так можна. Це йде в розріз із моїми принципами і мені неприємні ці відчуття. Так ще й стосунки з чоловіком погіршилися. Я не хочу втрачати сім’ю через це маленьке дворічне чортеня.

В кінці-кінців ми розібралися з нею, що такі «звірячі» емоції щодо племінниці жінка відчуває через те, що з сестрою вони ніколи не були близькими, часто сварилися, а в підлітковому віці дуже бісили одна одну та навіть билися. Тепер стало зрозуміло, чому жінку так нервує власна племінниця.

– Як добре, що я народила власних дітей, а не взяла з дитячого будинку. Власні ніколи так не виводили. – мовила клієнтка, коли йшла від мене.