Ви зрозумієте мене, коли своїх синів матимете!

У 25 років у нас з чоловіком народилися близнюки. Ми були з тих щасливих пар, які рідко сварилися, чудово розуміли один одного, і навіть діти не стали переп0ною для нашого щастя, а лише збагатили його.

Ми разом водили дітей на різні гуртки, навчали їх, виховували, гралися, приділяли весь вільний час, а коли хотіли побути наодинці, то відвозили до люблячих бабусь з дідусями.

Невдовзі мого чоловіка не стало, і я 5 років прожила на самоті, доки не зустріла одного хорошого чоловіка. Ми відразу знайшли спільну мову, у нас були схожі інтереси, й ми закохалися один в одного. Я ще зовсім не вважала себе старою, тому думала, що заслуговую на щастя бути коханою. Тим паче дітям моїм вже по 20 років, я вільна, то чому б не спробувати? Через рік стосунків він запропонував мені стати його дружиною, і я на крилах від щастя поїхала до синів, щоб поділитися з ними своєї радістю.

Сини, як почули про іншого чоловіка, то почали лютувати, кричали, що я ніколи не кохала їхнього тата, що використовувала його. Кінець-кінцем, те, що я знайшла нове щастя, вони назвали зрадою тата і їх, дітей.

Я не могла повірити, що це говорять мої турботливі сини. Невже вони не бажали мені щастя? Я ще достатньо молода, невже мені потрібно поставити хрест на собі?

Я намагалась з ними поговорити, пояснити все, думаю, вони б мали мене зрозуміли, але після того, як я офіційно вийшла заміж, вони припинили відповідати на мої повідомлення і дзвінки.

Я розриваюсь між двох вогнів. З одного боку хочу бути щасливою, а з другого боюсь втратити синів. І як мені тепер бути?