Переїзд старшої доньки з її сім’єю у мій дім викликає у мене лише жах!

Будинок, у якому я живу, належить моїй старшій доньці скільки ж, скільки й мені, тому вона почала серйозно говорити про переїзд всієї її сім’ї до мене. І як би я не любила її, внуків та мені не подобався зять, але така ідея викликає у мене почуття жаху, бо такі зміни точно не принесуть нам нічого хорошого.

Почну з того, що за роки, коли доньки почали вести сімейне життя, я звикла жити сама, й мені так дуже добре та комфортно, а до «родинного гуртожитку» я не готова, бо прийдеться постійно думати про комфорт інших та під когось підлаштовуватися.

Ну, ось, наприклад, я вже жінка старша й інколи бігти у туалет мені доводиться дуже швидко й, коли я живу сама, то можу це вночі зробити навіть у піжамі, а з новими жителями не зможу, й пощастить, якщо не доведеться вистоювати чергу.

Та й взагалі не комфортно мені постійно перебувати з такою кількістю людей у своєму домі. Я звикла до самотності й за натурою я інтроверт. Навіть якщо пригадати моє дитинство, то й тоді я постійно була самотня. Надавала перевагу гратися сама, а не з дітьми, у школі також була «ботаном» й відштовхувала цим від себе однокласників.

Але у житті мені це ніяк не заважало. Я маю кількох хороших знайомих, з якими можу поговорити й вийти на каву, але близьких людей не маю й не горю бажанням, бо вони мені просто не потрібні.

Ось, наприклад, на старості я полюбила медитацію та читання, а для двох цих справ потрібна тиша, а хіба зможу я її знайти з дітьми та двома молодими людьми?

Донька ж дуже хоче переїхати й постійно заводить зі мною про це розмову. Натякаючи на те, що й господар у моєму домі не завадить, бо у мене вже багато чого зламалось, чи ще колись було недороблено та й тіснитися ми не будемо, бо є два поверхи й вільних кімнат вистачить для кожного. Але єдиний хороший і вагомий для мене аргумент – це те, що внуки завжди будуть поруч, ростимуть на моїх очах, а я так давно цього прагнула й хотіла.

Розумію, що переїзд доньки я все одно не зможу усунути, тому намагаюсь налаштувати себе на позитивні зміни, хоча й тиша стане тепер для мене справжнім подарунком.

Я хотіла б вірити у те, що ми зможемо зжитися й бути дружніми, але поки це лише мрії…