«Слухай, Жанно, коли ми вже підемо до нотаріуса переписувати твою квартиру на моїх дітей. Ти ж не хочеш, щоб все майно, нажите тобою, дісталося твоїй бaйcтpючцi?»

Я доросла самодостатня жінка. Все життя я дбала про кар’єру. Коли мені виповнилося 35 років, зрозуміла, що хочу сім’ю та дітей. З чоловіками мені ніколи не щастило, тому й залишилась незаміжня.

Маючи достатній заробіток, я змогла забезпечити себе житлом. Свою маму я практично утримувала власним коштом. Та й брат не соромився брати в мене гроші. Його дітям я інколи купувала одяг, іграшки й інші необхідні речі. Всі так звикли, а мені приємно робити близьким добро.

Оскільки з чоловіками мені не щастить, я вирішила подбати хоча б про дитину. На огляді у гінеколога була виявлена кіста на яєчнику, тому найближчі півтора року думати про вагітність не варто. А час іде…

Я прийняла важливе рішення у своєму житті. Зважилась на усиновлення. Я часто спілкувалася з племінниками, тому знала, чим можна зацікавити дітей. Взявши повний пакет солодощів та ящик іграшок, я відправилась до дитячого будинку.

Діти, обділені батьківським теплом, з великою любов’ю реагують на візити дорослих, які пригощають солодощами та дарують сувеніри. Навколо мене швидко зібрався гурт діток. Вони обіймали мене, деякі цілували, хтось взагалі просився на ручки.

Серед цього гамору я відразу й не помітила маленьку рудоволосу дівчинку, яка сиділа осторонь. Коли всі малюки розбрелися гратися своїми подарунками, я запитала виховательку про ту дівчинку, яка привернула мою увагу.

Виявляється, вона живе в цьому закладі всього лише півроку, але так і не змогла адаптуватися та потоваришувати з кимось із діток. Її батьки поїхали в експедицію й загинули через нещасний випадок. Спочатку вона жила з бабусею, а коли та померла, то маленька Соня потрапила до дитячого будинку.

Після цього візиту я вже точно знала, що хочу забрати до себе саме Софійку, тому розпочала оформлення всіх необхідних документів. Тим часом я регулярно приходила в гості до Соні. Спочатку вона зовсім не реагувала на мою присутність, а потім поступово стала звикати та вже чекала з нетерпінням нової зустрічі.

Так у моєму домі з’явилася маленька п’ятирічна дівчинка, яка вже скучила за домашнім затишком. З першого дня в домі вона стала називати мене мамою. У мене з’явився сенс в житті. Звичайно, своїм рідним я не перестала допомагати, тому всім було байдуже на мою дитину.

Настав день мого 50-річчя. У мене вже з’явився чоловік, але спільних дітей ми вже побоялися заводити. Софія стала дорослою. Школу вона закінчила з золотою медаллю, а в університеті теж навчається на відмінно. Вона хоче стати лікарем, щоб допомагати іншим.

За святковим столом зібралася вся моя родина. Всі бажали здоров’я та довголіття. Коли брат вже хильнув зайвого, то в нього розв’язався язик.

– Слухай, Жанно, коли ми вже підемо до нотаріуса переписувати твою квартиру на моїх дітей. Ти ж не хочеш, щоб все майно, нажите тобою, дісталося твоїй байстрючці. Чи ще гірше, твоєму альфонсу. Це ж треба так влаштуватися, що прийти на все готове.

Моєму обуренню не було краю. Ще більше мене здивувало, що й моя мати підтримувала таку думку брата. Та як вони можуть так говорити про мою сім’ю? Чоловік і дочка – це мій життєвий вибір, і саме вони роблять мене по-справжньому щасливою.

Наступного ж дня ми з чоловіком пішли до нотаріуса та написали заповіти, згідно з якими все наше майно дістанеться прийомній дочці Софії. Я вважаю, що таке рішення є найправильнішим. А брат нехай сам піклується про те, де будуть жити його діти.