Вийшла за чоловіка з почуття вдячності. Мені здавалося, що я ніколи не зможу його покохати, та виявилося, що пристрасть та почуття закоханості – це не найголовніше у шлюбі!

Мені 30 років, і я вже двічі побувала в шлюбі. З другим чоловіком ми живемо досі й щасливо, та так було не завжди. А почалася наша історія з того, що захв0рів мій синочок..

Я вийшла заміж у 20 років. Олег був старшим, мав гарну роботу та квартиру. Я була закохана до нестями, тому одразу ж погодилася вийти за нього заміж. У 22 роки я завершила навчання та дізналася, що вагітна. Я дуже раділа, а ось Олег – ні. Він говорив, що для дітей ще зарано, що він не готовий і хоче ще погуляти… Я не прислухалася до чоловіка, думала, що як тільки він побачить свого сина, то дуже його полюбить.

Але сталося інакше. З самого народження чоловік взагалі не звертав уваги на сина, та й на мене також перестав. Я знову була оптимістично налаштована, думала, що з часом все стане на свої місця, але не так сталося, як гадалося.

Коли синові було два роки, йому поставили страшний діагноз. На лікування потрібно було багато часу та грошей, але мій чоловік замість того, щоб підтримати мене та сина та зайнятися його лікуванням, подав на розлучення! Він швидко оформив усі папери, суд нас розлучив, а потім тільки Олега й бачили. Звичайно, аліменти він не платив. Він навіть переїхав до іншого міста.

Я повернулася жити до батьків. Та там були тільки наші речі, адже ми з сином майже жили в лікарні. Грошей катастрофічно не вистачало. Батькам довелося взяти кредит під заставу квартири, грошей тих не вистачило, а ще один кредит батькам не дали, мені також.

Я не знала, що робити, та одного разу до нас у палату завітав волонтер. Дивно, але син відразу ж пішов до нього на руки, прийняв як свого, навіть краще за рідного батька. Коли Валентин дізнався про нашу ситуацію, то організував збір коштів. Синові зробили операцію, потім – реабілітація, усе нарешті було добре.

Валентин навідувався до нас ледве не щодня, щоб дізнатися про самопочуття Максима. Ми багато часу проводили разом, я бачила, що йому подобаюся. Коли син одужав повністю, Валентин зробив мені пропозицію.

Удруге заміж я вийшла за чоловіка з почуття вдячності, адже як я могла відмовити Валентину після того, як багато він для нас зробив, та й син його любив, часто називав «татом», а він до нього ставився як до рідного.

Перші роки нашого життя були не безхмарними. Ми часто сварилися, навіть розійшлися одного разу. Та згодом ми «притерлися», усе налагодилося, ми народили доньку. Тепер я точно знаю, що пристрасть та почуття закоханості – це не найголовніше у шлюбі! Турбота, повага, підтримка та розуміння – ось що найголовніше. Коли ти повністю довіряєш іншій людині, і вона ніколи не підводить.

Ми з чоловіком усі хатні клопоти ділимо навпіл, а коли комусь хочеться відпочити, то інший якнайкраще потурбується про дітей. Я точно знаю, що мій чоловік завжди зробить все добре, що б я йому не довірила. Зараз ми добре розуміємо один одного, і завжди знаходимо компроміс, без скандалів. А чи це не щастя?

Тож, не поспішайте, коли закохаєтесь, провірте людину, щоб точно знати, чи можна їй довіряти. І пам’ятайте, що головне в шлюбі – не пристрасть, а взаєморозуміння, повага та довіра.