Хочеться розповісти Вам свою історію. Можливо вона стане у пригоді, я сподіваюся. Вибачте мені: імен не називатиму. Не хочеться. Вийшла заміж я у 20 років. Отримала чоловіка і сина (у мого нареченого був вже син 3–х років). Ні, не так пишу.
Їхня сім’я прийняла мене самотню, голодну, нещасну, полюбили. Сина хотіла усиновити одразу, оскільки матір у нього у документі не записана, але чоловік не захотів. Говорить, усе з часом. Я перечити не стала, хоча була здивована. Його історія, якщо не говорити про подробиці, стара як світ. Молодий, наївний, покохав, дізнався що стане татом, кохана народила, та горе–матуся розчинилась в тумані.
Сина одразу вважала своїм. Інакше і бути неповинно! Син мого коханого чоловіка — мій син! Інакше бути не може, хто б що не говорив! І хай не генетичний, але рідний і коханий! Через деякий час після весілля чоловік мені зробив найдорожчий подарунок: я дочку народила! Краще не придумаєш! Дочка є, син є, чоловік — розумний, красень. Ну що ще жінці для щастя потрібно? Заощаджень вистачає, голодні не сидимо, чоловік не скаржиться, ласкавий, ніжний, значить, все добре.
І тут мені знову таланило. Через пару років після народження доньки я народила сина!
Я готова була бігти містом і розповідати всім яка я щаслива жінка! У мене донечка і два синочки. Старшому сину було майже шість років. Ласкавий хлопчик, помічник в усьому, до речі, мене він зразу мамою називав, і вважав мене своєю рідною (в сенсі, біологічною) матір’ю. Що може пам’ятати дитина, якій виповнилося 3 роки? Ось і він думав, що я була завжди.
Я ще кілька разів намагалась почати розмову про усиновлення, але чула від чоловіка одну відповідь: «На все свій час!». І тут, коли старшому виповнилося шість (скоро в школу), чоловік раптом сам запитав, чи хочу я ще усиновити хлопчика, я так зраділа! А то, як в тій приказці: ось знаю, що син мій, а довести неможливо! Папери зібрали, все підписали, у графу матері вписали моє ім’я. Нарешті я стала офіційною матір’ю трьох дітей! У чоловіка запитала потім, чому раніше не погоджувався на це? Знаєте, що відповів? Боявся! Боявся, що не будемо жити, розійдемося, боявся, що, народжу дітей від нього, зміню відношення до старшого, всього боявся.
Спочатку розлютилась, грішна, обізвала його дурним, а потім задумалась, але ж я б теж боялась. Його один раз вже зробили боляче, як же він може ось так відразу повірити? Я вибачалась, і знову радість в домі! Як же добре! З того часу пройшло багато років. Старшому сину вже 19, дочці 16, молодшому 14. Старший навчається в вищому навчальному закладі, сам вступив, грошей не дали (лише за підготовку). Гордість моя, розумник, та красивий такий виріс! Весь в мене! Зараз з чоловіком на житло йому збираємо, окремо хоче жити, але це й зрозуміло, дорослий свободи вимагає! Хлопчина серйозний, відповідально до всього ставиться. Пощастить, то до 20–річчя зробимо йому подарунок, адже давно відкладаємо, на однокімнатну квартиру. Але не про це.
Головне — далі! Було це восени, сесія йшла повним ходом. Сталося несподіване! Якось син (старший) приїхав на вихідні. Ми проживаємо в районному місті, вищих навчальних закладів у нас не має, а він навчається в обласному, десь годину на транспорті від нас їхати. Що вихідних приїжджав додому. Вечір, п’ятниця, син приїхав години дві тому, з татом (з чоловіком моїм) готують щось на кухні. Дочка з подругами пішла гуляти, а молодший ганяє з хлопцями м’яча. Я в кімнаті сиджу, в’яжу і, несподівано для себе, чую бесіду з кухні.
Тиху, напевно, щоб я не чула, але у мене змалечку зір не дуже (так собі, але і не 99%), а ось слух ідеальний, чую я ідеально, навіть іноді те, чого мені слухати та не треба. Син говорить чоловіку, що декілька місяців уже, як за ним на зупинці спостерігає якась жінка. Не підходить, звичайно, а просто стоїть і здалеку спостерігає за ним. Він навіть почав ходити головною вулицею, де людей більше. Сказати, що я схопилась з ліжка — нічого не сказати! Я подзвонила керівнику, попередила, що в понеділок вранці затримаюсь, благо, відносини з керівництвом хороші. Два дні минуло, а в понеділок пішли ми проводжати сина на зупинку, щоб глянути на цю тітку! І подивились! Як тільки її побачив чоловік, люди, мені погано стало (хоча тітка й не маленька і я нічого не боюся, навіть коли це стосується моїх малих): усе було ясно, горе–матуся намалювалася, жах! (Вибачаюсь.) Як мій уважний і наглядовий син не помітив подібності, не розумію (на лікаря для тварин навчається, а там за характером тварин дивитися потрібно). Хоча, він же не бачив її ніколи, та й додуматися не міг до такого.
Думаю, зараз сина проведу на маршрутку і підійду, проведу розмову з нею щиро, 19 років десь вешталась, а тут на тобі, «Приперлась»! Але, поки огледілась, цієї й слід зник! П’ять днів проминуло дня нас, як на голках. У п’ятницю зустріла сина, «товаришка» ця не з’явилася. А десь о 7 вечора ця матір заявилася до нас у дім! І з дверей: «Доброго дня, синочок, я твоя матір!» Матір!!! Матір?!! Та яка ти, взагалі, мама ??? !!! Де ти була, коли хлопець 18–річний з грудним хлопчиком на руках залишився без надходжень, коли його близькі відвернулися від нього. Де ти тоді була, мама?! Коли я з хлопчиком на руках о 3 годині ранку бігав до лікарні, він горів, задихався, а швидкі всі на виїздах, де ти була??? Приперлися воно, мамою її оголосіть, поїть, годуєте, спати кладіть!
Син шокований, чоловік у хвилюваннях, а у мене одне на думці: розірвати цю маму на дрібні шматочки, і завершити на цьому тему! Але … Син повернувся до мене і запитав: «Мамо, то люди не брехали, ти мені не рідна?» Як же ж так, чому так важко мовчати? Чому за своїм життям не слідкуєте? І нічого я не знайшла правильно, ніж проговорити: «Рідна, але не генетично!» Знаєте, що зробив мій син? Він підійшов і обійняв мене! Обійняв, як був маленький, рученятами шию обхопив і сказав тихо на вухо: «Ти — моя мама! ЄДИНА !!!» Розумієте, я останній раз плакала, коли мені виповнилося 20, ховала матір. Я ж не кам’яна, не правда, що жінки не плачуть. Ллють сльози, але по своєму! Розплакалась, і не по собі, і так добре від розуміння того, що ось він, твоє рідне, і ніяка інша матір йому не потрібна! І не має значення, чия кров в ньому тече, це МІЙ СИН і все! І перед законом, і перед усіма людьми, і перед Богом! «Мама» цю ми відправили з миром, син навіть говорити з нею не захотів, пояснення її слухати не хотів. Його батька колись, 19 років тому, теж ніхто не слухав.
Ми зажили мирно і, на цю тему не розмовляємо на щастя, малі діти про цю історію не знають нічого, їх під час цієї події не було в хаті, останній робочий день тижня! Що я цим хотіла повідомити? Жінки, не бійтеся одружуватися з чоловіками з дитиною, з дітьми, будь їх хоч п’ять! Кожній людині потрібна мати, потрібна материнська підтримка, розуміння того, що вона під охороною і в образу її не дадуть, що б не трапилося! Навіть, якщо дитина вже виросла, проявіть розуміння і Ви зможете знайти з нею спільну мову, головне не тисніть!Пам’ятайте: НА ВСЕ СВІЙ ЧАС! До чоловіків це також відноситься! Усім хорошим людям — всього найкращого! Дякую за увагу!
