Я звично їхала додому в автобусі, передала за проїзд й одягнула навушники. Проте моя улюблена пісня сьогодні звучала інакше. У ній були стoгoни та кpuки, чого я раніше ніколи не чула.
Я повільно обернулась, щоб визначити джерело цих дивних звуків і зрозуміла, що всі це зробили одночасно зі мною, мов по сигналу. Ззаду сиділа жінка і сильно стогнала й кричала, сперечатися не було сенсу, у неї розпочалися пологи.
Водій відразу знайшов швидке рішення, попрохав всіх, хто поспішає покинути автобус, а всіх, хто ні, залишитися, щоб допомогти породіллі, поки він везтиме її до пологового будинку. Я була однією з небагатьох, хто наважився залишитися й допомагати. На щастя, водій нісся до призначеного пункту з такою швидкістю, що нам не було чого боятися, я навіть подумки посміхалась й думала про те, що, можливо, він би був кращим водієм швидкої допомоги, ніж багато тих, хто там працює.
Чоловіки швиденько несли жінку у пологовий, а я бігла поруч, доки вона диктувала телефон свого чоловіка, а потім повідомляла йому адресу пологового й розповідала, що йому потрібно взяти з собою.
Через 20 хвилин до пологового примчався чоловік з усім необхідним, ми всі видихнули спокійно, бо тепер мали на кого залишити цю жіночку.
Ось так я опинилась в автобусі, що за мить перетворився на карету швидкої допомоги з кількома медбратами та медсестрами, які всі хотіли допомогти вагітній жінці. Мабуть, цей світ таки не втратив надію, поки ще є такі люди!
