Вирішила переїхати до столиці, та замість підтримки від рідних отримала осуд та насмішки

Нещодавно мені виповнилося 35 років. Я самотня мати, працюю у відділі освіти в нашому селищі міського типу. Заробляю я небагато, а колишній чоловік відмовляється допомагати. Саме тому я вирішила переїхати до столиці.

Якось після закінчення навчання в університеті життя в мене склалося не дуже вдало. Я завагітніла, вийшла заміж. Ми з чоловіком та сином повернулися в рідне селище, та там й осіли. Коли синові було два роки, я віддала його до дитячого садочку, а сама вийшла на роботу. Якраз звільнилося місце у відділі освіти, і я взялася за цю роботу, знаючи, що можу потім ще довгі роки чекати на відкриту вакансію.

Селище в нас не дуже велике, проте є дві школи, поліклініка та лікарня. І при цьому знайти роботу дуже важко, до того ж рівень заробітної плати бажає кращого, більше 10 тисяч у нас зараз ніхто не заробляє, а на рядових посадах, як у мене, може бути й удвічі менше (звичайно, я маю на увазі так звану «чисту» зарплату).

Уже три роки пройшло після того, як я розлучилася з чоловіком. Це було наше спільне рішення, адже ми зрозуміли, що більше не кохаємо один одного й живемо просто під одним дахом як чужі люди. Проте після розлучення колишній чоловік не поспішав забезпечувати сина, та й спілкуватися з нами перестав.

Моєї зарплатні ледве вистачає на базові потреби, ми з сином навіть відпочивати не їздили впродовж трьох років. Натомість багато моїх подруг живуть у місті, деяким навіть пощастило зачепитися в столиці, і в них досить високі зарплати й рівень життя зовсім інший. У нашому селищі мало куди можна сходити, особливо нічого робити підліткам, навіть гуртків нормальних немає. Тож я вирішила переїхати.

Упродовж року я збирала гроші на перший час, для цього влаштувалася мити підлогу в лікарні, адже треба переїхати, винайняти квартиру, знайти роботу, тож треба на щось жити. Я майже зібрала потрібну суму, і була дуже щаслива. Окрім сина, ніхто про мої плани нічого не знав, адже я просила нікому про це не говорити, та й про те, що підробляю нікому не говорила.

Згодом я подумала, що час все ж таки розкрити свої плани батькам, родичам та друзям. Я думала, вони будуть раді за мене, та замість підтримки від рідних отримала осуд та насмішки. Батьки сказали мені, що я навряд чи знайду там гарну роботу й буду перебиватися з хліба на воду, як і тут, то ж не треба ризикувати. Родичі також підтримала цю думку, вони всі вважають, що в мене нічого не вийде, адже в столиці й без мене повно дівчат з амбіціями, до того ж вони ще молоді й гарні, на відміну від мене. А сестра з чоловіком просто почали насміхатися, сказали, що я, напевно, захотіла простого життя – знайти собі в столиці багатого «папіка» та жити за його рахунок, бо сама я не зможу нічого досягти.

Я намагалася не зважати на їхні слова, та все ж таки почала задумуватися, може, вони мають рацію. Тепер не знаю, чи втілювати свій план у реальність, а раптом я справді в місті нічого не знайду й тільки витрачу час і гроші, які мені далися так тяжко. А з іншого боку, невже я та мій син не варті кращого життя?