Вирішили з чоловіком поїхати на море з малими дітьми. Але дуже пошк0дували, що обрали для подорожі потяг

Влітку вирішили ми з чоловіком з’їздити на море з дітьми потягом. Але краще б ми ще декілька років не подорожували, ніж знову все те пережити.

Дітей у нас троє: дві дівчинки-близнючки (по п’ять років) і меншенький синочок (йому три). Вони у нас спокійні, тому ми думали, що проблем з ними не буде.

Шкода, що літаки на море з нашого міста не літають. Можливо б, тоді ми уникнули тієї жахливої ночі у потязі.

Пасажири були недобрі та байдужі. Вони навіть не привіталися і не запропонували нам допомогти скласти валізи. Вони займали верхні полиці, а сиділи на наших місцях. Щоб поставити сумки, нам довелося їх попросити їх піднятися. Треба було тільки бачити їхні незадоволені обличчя!

Їхали ми ввечері. Я сподівалася, що наші сусіди спати ляжуть. Але я помилялася. Жінка з верхньої полиці почала вечеряти лише об 11 годині. На весь вагон був жахливий сморід від яєць та цибулі! Потім вона довго пила каву з тістечками. Це тривало аж до першої години ночі. На моє зауваження вона відреагувала байдуже. Мовляв, коли хочу, тоді й вечеряю.

Бабуся з бокового місця всю дорогу хропіла. Це були звуки, які, мені здавалося, чув увесь вагон. А молодий чоловік, що сидів поруч, поводив себе спочатку адекватно. Але потім він вирішив порозмовляти по телефону зі своєю коханою! Була вже дванадцята година ночі. Його розмову, а точніше з’ясовування стосунків зі своєю дівчиною, чули, мабуть, усі пасажири! Від цього наш син прокинувся і почав плакати. Наші діти звикли до тиші, тому це злякало малого. Мій чоловік розгнівався і попросив хлопця негайно вимкнути мобільний телефон або піти розмовляти в інше місце. Добре, що сусід вибачився і припинив свою суперечку. А я ще годину вкладала дитину спати.

Коли наш сусід нарешті надумав влягтися і зняв черевики, мене ледь не знудило. Від його шкарпеток поширювався нестерпний сморід. Але що скажеш? Ми мусили те все терпіти. Не змушу ж я незнайому людину йти мити ноги у потязі.

Коли потяг різко загальмував, з полиці упала наша донька Аліна. Вона зачепилася рукою за стіл і почала голосно ревіти. Через декілька годин на місці удару з’явився великий синець. Нам з чоловіком довелося її довго заспокоювати.

У вагоні було спекотно й душно, адже наша сусідка не дозволила відчиняти вікно. Вона недавно перехворіла запаленням легень, тому боялася знову застудитися. А дихати просто не було чим! Ми з чоловіком так і не змогли заснути. Наші діти теж погано спали. Часто прокидалися, просили пити.

Нам дуже «пощастило», бо наші місця знаходилися біля туалету. Кожні п’ять хвилин вони то зачинялися, то відчинялися. Хто на перекур бігав, хто в туалет. Та й сморід від вбиральні поширювався аж до нас. А ті пасажири, які ходили палити, проходячи повз нас, залишали за собою їдкий запах цигарок.

Потім о четвертій ранку надумала виходити на своїй зупинці наша сусідка. Вона розбудила мене й сина, щоб взяти з-під нижньої полиці свою валізу. Яке нахабство! Чи не могла ця жінка ще звечора приготувати свою сумку? Або покласти її зверху? Вона ж бачила, що ми їдемо з малими дітьми!

Одним словом, це була не нічка, а пекло. Оскільки ми спали погано, то, перше, що ми зробили, коли заселилися в наш будиночок – лягли відпочивати. І вже потім, після блаженного сну, пішли до моря. Нарешті змиємо з себе гидкий запах вагону та недобрі погляди наших сусідів.

Не можу навіть уявити, як ми знову потягом будемо повертатися додому! Тільки подумаю, який це буде жах, мурашки по шкірі бігають. Добре, що їхати будемо вдень.

Знаю лише одне – більше з маленькими дітьми їхати потягом я не буду. І вам не раджу. Краще вже інший транспорт обрати. Або почекати, поки діти підростуть.