З дитинства батько запевняв мене, що я нікому не потр1бен. Він говорив мені, що я ні на що не 3датний

Я завжди думав, що близькі люди (а саме – батько та мати) – найрідніші для більшості людей. Це дійсно так, але, напевно, не в моїй ситуації. Я і мій батько – абсолютно різні особистості, ми зовсім протилежні, ніколи не знаходили спільну мову. Скільки себе пам’ятаю, у житті від батька підтримки не було. Як тільки у мене з’являлася якась ідея нова чи прагнення до чогось, батько своїм негатив0м гасив в моїй душі усі починання.

На думку батька, я був дурним і справжнім неуком. Він завжди говорив, що я нічого у житті  досягти сам не зможу.

Але як тільки йому щось було потрібно, я відразу приходив на допомогу. Дійсно: це ж треба таке – син, який нічого не вмів і нічого не міг, завжди підтримував батька! Добре, що хоч мати мене любила у нашій сім’ї.

Коли я закінчив школу, вирішив їхати з рідного міста до столиці. Я мріяв знайти краще життя та особисте щастя. Та як тільки батько про це дізнався, він влаштував матері скандал. Йому ж вигідно було тримати біля себе мене, бо я завжди допомагав. Я не піддався психологічному тиску і зробив усе так, як хотів.

Тепер живу в Києві, мою пристойну роботу, кар’єрний зріст. У мене є найкраща у світі дружина, з якою ми виховуємо чудово донечку. Я фінансово забезпечений. У мене є своя квартира та власний автомобіль.

А колись мій батько говорив, що я не зможу нічого в житті досягти. Можна досягти чогось, якщо закрити очі на те, що тебе не підтримують. Головне – повірити у себе самого!