З моменту мого приїзду в Італію минуло п‘ятнадцять років, і ось мої доньки телефонують і повідомляють, що старші внук та внучка планують весілля з різницею у місяць, натякаючи, що їм потрібне житло, а у мене є багато відкладених грошей!

До роботи в Італії мене дoвелo неcoлодке життя. Там я вже п‘ятнадцятий рік завдяки запрошенню сестри. А почалось все це ще тоді, коли мені було 18 років. Батьки мої були бідні, тому наполягали, щоб я відразу вискочила заміж, їх не цікавило, чи я когось кохала, тому? вступивши у шлюб з Андрієм, я нічого до нього не відчувала, окрім вдячності. Ми почали жити у його батьків, в окремій кімнаті, і до народження дітей ще все не було так пoганo, але після потрібно було шукати якесь рішення. Чоловік і старався, шукав підробітки, намагався кожну копійку додому принести, але все це було малo. Доньки підростали, і я все більше думала про те, що ми не маємо за що їх вивчити та одружити.

Тоді й почали у моїй голові майоріти перші думки про те, що прийшов час щось змінювати, тому що жити у такому матеріальному болоті ми довго не зможемо. Зупиняло мене лише те, що вони завжди говорили, що надто сильно сумуватимуть, тому й була поруч, аж поки обидві не вийшли заміж, і, як і я, почали жити зі свекрухами, які їм у всьому дорікали, тому й них життя будо несолодке.

Про заробітки я почала думати після того, як повернулась моя сестра, яка була там три роки. За цей час вона змогла відбудувати стару хатину, зробити у ній шикарні ремонти, купити ще землі та дітям на весілля дати хороші суми. Поговоривши з нею, я зловила себе на думці, що хочу так само для своїх дітей, дати їм все найкраще. Сестра мене лише підтримала, але я попросила дати мені трохи часу, щоб все обдумати.

Провівши ніч з цією думкою, я таки вирішила, що мені немає чого втрачати й потрібно їхати. З чоловіком у нас стосунки погані, а доньки вже одружені, тому їм не до мене, будуть лише раді, якщо буду мати, чим їм допомогти.

Для себе я вирішила, що побуду там кілька років, зароблю своїм дівчаткам на квартири й повернуся додому. Зовсім не хотілось мені, щоб вони жили зі свекрухами й половину свого віку були такими ж нещасними, як і я.

Своєї мети я досягла лише за шість років, хоча могла б і швидше, якби щомісяця не передавала дітям цілі пакети продуктів та кілька сотень на життя. Кожній я купила однокімнатну квартиру, але вони двоє попрохали мене побути там трохи довше, бо уже з‘явилися дітки й потрібно було розширювати площу. Звісно, я не змогла їм відмовити, тому допомагала, чим могла.

Коли дві доньки купили більші квартири я вирішила, що це мій золотий час назбирати трохи грошей для себе, щоб не було страшно пенсію зустріти, адже чоловіка за цей час мого не стало, і я залишилась абсолютно сама.

З моменту мого приїзду в Італію минуло п‘ятнадцять років, і ось мої доньки телефонують і повідомляють, що старші внук та внучка планують весілля з різницею у місяць, натякаючи, що їм потрібне житло, а у мене є багато відкладених грошей. Насправді їх було зовсім небагато, вистачило б лише на одну однокімнатну квартиру, а дарувати лише комусь одному її було б несправедливо, та й мені самій потрібно було вже на щось жити, роки не ті, більше заробляти, як раніше, я не могла, хотіла повертатися на Батьківщину.

З цієї розмови минуло два тижні, зараз я пакую речі й буду повертатися додому, але мене там ніхто не чекає. Доньки дали ясно зрозуміти, що ображені на мене за те, що я «пошкодувала для онуків грошей» і не хочуть мене бачити, але чому ж ніхто не подумає про мене? Невже я не заслуговую на відпочинок та спокійне життя на старості?