Одного разу Захар не повернувся з заробітків. Сказав односельцям передати Вірі, що р0злучається з нею, діти вже все одно дорослі, тому й може своїм життям пожити, тим паче з’явилась тут у нього та, хто його розуміє та любить. Втомився він жити для когось, хоче лише для себе

Це було на початку осені. Тоді гам стояв на все село. Всі лише слухали й намагалися вияснити, що ж сталось у тих Мельників, і чому донька Віри, Уля, так сильно обурювалась чимось.

– Ти нам ніхто! Покинув нас, а тепер надієшся повернутися? Дзуськи! Де ти був усі ті роки, коли мама все на своїх плечах тягнула? Ах, так, ти відпочивав! А тепер допомогла знадобилась тобі! І ти тут же прибіг!

Захар непевно дивився на доньку, вигляд у нього був дуже хворобливий, він стояв та опирався на паркан, думав, що хоч вдома присяде та відпочине, але ж донька влаштувала справжній скандал, не захотіла пускати його у дім, раніше такий рідний для нього.

Захар жив у сусідній області, та, коли вони побралися з Вірою, то перебралися сюди, певний час жили з її батьками, а потім він тут і будинок для них побудував, вважав його своїм. Після переселення у новий будинок і двоє діток у них з’явилося, всі вихваляли молоду сім’ю, а особливо її голову, що мав золоті руки та все вмів робити й від праці не тікав. Всім сусідам міг допомогти за дякую, а ті не хотіли його так відпускати, наливали стопочку, а там й інша потім йшла. Так чоловік і став частенько пиячити.

Друзі з села це помітили й потягнули його з собою на заробітки закордон. Для нього там роботи багато було, адже він хлопець працьовитий з золотими руками, от і додому непогані гроші привозив, постійно вдома щось добудовували, дітям купували, господарство розширювали. Всі сусіди почали заздрити їм.
Віра була хорошою дружиною, чоловік її любив, але з його заробітками й сварки прийшли у їх стосунки, все частіше виникали непорозуміння, інколи чоловікові здавалось, що його там і зовсім не чекають, лише гроші.

Одного разу Захар не повернувся з заробітків. Сказав односельцям передати Вірі, що розлучається з нею, діти вже все одно дорослі, тому й може своїм життям пожити, тим паче з’явилась тут у нього та, хто його розуміє та любить. Втомився він жити для когось, хоче лише для себе.

Віра не могла повірити, що чоловік з ними так вчинив, довго вона горювала, проте не за чоловіком, бо вже давно відвикла від нього, а за грошима, бо без них зовсім їм туго жилось.

З цього моменту минуло десять років. Син одружився й живе тепер у місті, а донька зятя привела й тепер живуть разом з Вірою, от тільки ніхто не очікував, що Захар повернеться, та ще й такий хворий.

Попри слова доньки Віра підхопила Захара й завела його у будинок, запропонувала води й поїсти, але донька й тут його знайшла.

– Я тобі сказала, щоб ти йшов звідси! Що вигнала твоя любонька тебе, коли ти хворіти став, непотрібний вже? Той не очікуєш, що тут тебе приймуть! Ти нас так же покинув!

На жаль, гіркі слова доньки були правдою, та не до цього було чоловікові, дуже він зморений хворобою був. Переночував, а зранку, тільки Віра пішла на роботу, донька вигнала батька. Тому нічого не залишалось, як їхати у рідне село. Там його брат живе у батьківській домівці, може, хоч він прийме.

Старший брат Захара і не впізнав його спочатку, а потім відразу лікаря місцевого викликав, рятувати брата, та було пізно, до вечора його не стало. Повернувся, щоб з кожним попрощатися, а наостанок, перед смертю лише попросив брата передати дітям: «Скажи їм, що люблю сильно, якщо зможуть, то нехай вже пробачать дурневі!»