З віку немовляти я була одна!

У дитяч0му будинку я опинилась відразу після пологового будинку, де мама відмовилась від мене. У дитяч0му будинку життя ніколи не було солодким, тому єдиним, що мені дарувало, надію було те, що я дивилась у вікно та у кожній перехожій жінці шукала маму. Вона часто снилась мені, як обіймає мене, як ніжно називає «донечкою», як кличе мене до сніданку…

Навіть після того, як я почала вчитися у коледжі, працювати, а потім мені видали свою «квартиру», легше не ставало. Щодня я поверталась з важкої роботи у комунальну квартиру, де поруч зі мною жило багато зл0чинців та людей з алког0льною залежністю. Спати в таких умовах було майже неможливо, як і щасливо жити….

Одного разу я повернулась додому і виявила, що всі мої збереження, які я відкладала на нову квартиру, були вкрадені. Виклик поліції ніяк не допоміг, я намагалась вияснити між сусідами, хто це зробив, але вони не зізнавалися. Не здивуюсь, якщо вони «здобич» поділили між собою і домовилися мовчати.

Того ж дня я викликала майстра, щоб зробити нові замки у квартиру. Доки чекала його, то не могла зупинитися плакати. Вся моя самотність та нездатність захистити себе завалилися на мене важким вантажем.
– Доброго вечора, любонька, чому ви плачете? – зайшов до мене у квартиру старий дідусь у формі, мабуть, той самий майстер.
Я лише почала плакати сильніше і розповідала йому, що сталось. Він уважно мене вислухав, а тоді промовив: «Ввечері я не зможу тобі змінити замки, потрібно у магазині все необхідне купити, то давай ти у мене переночуєш, я на сусідній вулиці живу, обіцяю, що ніяк тебе не ображу!».

Щось було у цьому дідусеві, що йому хотілось вірити, за ним хотілось йти. І я пішла, тому що залишатися наодинці з такими сусідами було набагато страшніше, ніж йти за добреньким дідусем невідомо куди.

Виявилось, що у дідуся внук працює у поліції, тому зранку він вже йому зателефонував, і ми написали заяву на сусідів. Вони добряче налякали їх, тому всі навіть прийшли до мене з вибаченнями та обіцяли, що такого більше ніколи не повториться, і вони незабаром все до копійки повернуть. Я була дуже вдячна двом своїм рятівникам і запросила їх наступного вечора на гостину з чаєм та тортиком.

Час від часу ми продовжували бачитися, а потім у дідуся погіршилось здоров’я, та Олег, його онук, попрохав мене, щоб я приглядала за ним, коли він йтиме у нічні зміни.

Я допомогла Олегові, нерідко ночувала у них. Згодом він запропонував мені назавжди у них залишитися, мов вільна кімната є, навіщо мотатися туди-сюди, а якщо щось набридне, то завжди зможу піти від них.

Час біг дуже швидко. Одних вихідних дідусь попрохав мене взяти вихідні на роботі, мов вони хочуть показати мені свою дачу, рідне село. Я була згідна, проте поведінка дідуся мене насторожила, він був сам на себе не схожий. Питатися про це я не стала, можливо, він просто довго сумував за рідним селом.

Олег привіз нас у село, сам взявся за приготування шашликів, а ми з дідусем відправилися до річки, він довго мені розповідав про своє дитинство, друзів та батьків, а потім ми повернулися до будинку.
Шашлик був уже приготовлений, а стіл накритий. Олег сидів, на диво, у нарядному одязі. Коли я присіла поруч, він став на одне коліно і промовив: «Я завжди мріяв про таку, як ти! Довго шукав і ось нарешті знайшов! Ти станеш моєю?»

Я розгубилась, почала плакати та просто кивала головою. Дідусь збоку витирав сльози та благословляв нас на довге та щасливе життя.

Та гірка ситуація змогла повністю перевернути моє життя і саме завдяки їй я знайшла свою справжню родину!