За дверима стояв сусідський хлопчик з бідної сім’ї, що прийшов, щоб попросити у мене щось поїсти!

Ця історія сталась з моєю бабусею. І саме з її слів я вам сьогодні її розповім.

“Радянський союз не міг забезпечити нас всім необхідним, тому жили ми бідно і єдине, що нас рятувало віл голоду й холоду, було домашнє господарство: кури, корова свині та кролики.

З дитинства я знала, що таке важка праця й відпочивала лише на свята, бо постійно було багато робити: від догляду за тваринами до роботи на полі. Звичайно, було важко, навіть, дуже, але в основному всі мої спогади про дитинство веселі й оптимістичні.

Найбільше мене дивувала наша сусідка Ніна. Вона у молодості одружилась зі старшим за себе чоловіком на 20 років. Й відразу після одруження їхня родина з року у рік поповнювалась новою дитиною.

Спочатку сусіди цьому дивувалися й намагалися «врозумити татуся», що навіть постійної роботи не мав, але той всім їм відповідав, що все залежить від Бога, й не їм вирішувати, кому народжуватися.
Окрім того, що родина у них була з 12 дітей, так ще й власного господарства не було, тому часто їхня мама просила сусідів допомогти їм з продуктами, а ті й не відмовляли, бо було шкода тих худих діток, які не були винними, що їхні батьки так дивляться на світ.

Родити може багато хто, а ось виховати, нагодувати, тепло одягнути й обвгріти – не так легко. Найсмішнішим було те, що, окрім того, що їм було все одно на матеріальний добробут дітей, так вони зовсім про них не дбали, навіть, забували їхні імена й скільки їм років.

Мені було на той момент 18 років. З рідних у мене залишився лише дідусь, мама захворіла й померла ще, коли я була немовлям, а тато невдовзі помер на війні. Я саме готувала нам з дідусем вечерю, як почула тихий стукіт у двері. Відкривши їх, я побачила худенького хлопчика, що тихо промовив: «Тітонько, дайте чого-небудь поїсти!».

Я запросила його у дім й почала пригощати щойно приготовленою вечерею, попутно розпитувавши, як його звуть.

Це був Захар. Йому недавно виповнилось 8 років, і він був одним з тих багатьох дітей. Ми мило побесідували, й мені стало його так шкода, що я запросила його на наступний день на вечерю.

Так вже й сталось, що вечеряли ми тепер втрьох, а коли хлопчик не приходив хоча б один день, то ми дуже хвилювалися.

Незабаром чоловік Ніни купався п’яним на озері й втопився, тоді жінка взагалі забула про дітей й почала будувати власне особисте життя, доки її діти вчилися самостійному життю. До цього у них хоч якась опіка була, а тепер жодної.

Згодом й відповідні органи дізналися про те, що відбувається й забрали дітей. Хтось потрапив до родичів, а хтось у дитячий будинок. Захар потрапив у притулок, й мені не залишалось нічого, як просто навідувати його. Дідусь теж не був байдужим до малого, тому ми почали забирати його до себе на канікули, а коли були готові всі відповідні документи, то ми забрали його назовсім.

Із Захара виріс хороший хлопчик, що допомагав нам та ніколи не залишався в стороні від наших бід”.

Зараз дідусь Захар, який ніколи не був мені рідним, але завжди буде близьким, має дітей та внуків, що просто обожнюють його й не забуває мою бабусю та її родину.

З кожним поколінням покинутих дітей стає все більше й так боляче на це дивитися та усвідомлювати, що хтось з них ніколи не зможе пізнати маминої чи татової любові.