ЖИТТЯ

У 5 років у мене забрали дитинство, а у 8 років я стала дорослою!

Історія, якою зі мною поділилась знайома і попросила розповісти всім вам (далі від її імені).

Я народилася у далекому 94 році. До 5 років у мене було щасливе дитинство, люблячі та турботливі батьки та бабусі з дідусями, а потім на світ з’явилась моя молодша сестра. Її звуть Оля, в неї діагноз – ДЦП.

Пологи у мами проходили дуже важко, тому лікарі відразу запідозрили, що з Олею щось не так, мов батькам треба частіше навідуватися до них, щоб вони відстежували її стан здоров’я. Через певний час батьки повідомили всім, що Оля навряд колись зможе ходити, чи розвиватися розумово, як інші діти.

Реклама

Тоді я знала, що з сестричкою щось не так, але нічого конкретного, хіба могла я це осягнути у свої неповні 6 років?

Загалом, мої батьки, як справжні герої, забрали Олю додому та зі слиною на губах кричали всім, що вони самі її піднімуть і ніколи не покинуть. Це вже мені бабуся потім розповіла.

Коли Олі було трохи більш, як три роки, батько покинув нас. У нього більше не було сил, щоб старатися для дитини, яка його навіть не впізнавала. Саме у той момент я стала дорослою. У 8 років мене вперше покинула дорога людина. Я надіялась, що ми будемо бачитися чи спілкуватися, але він обірвав з нами всі зв’язки. Зараз я його розумію, він хотів втекти від того життя, а я була б перепоною, проте цієї зради я не можу забути.

Наступні 5 років мама продовжувала боротися за Олю, постійно водила її до лікарів, возила у санаторії та робила все, що тільки можна. До 8 років вона навчилась говорити «мама», тримати ложку та впізнавати нас. Звісно, її розумовий розвиток був ближче до 3 років, але і це давало мамі надію.

Я давно примирилась з тим, що після народження сестри я відійшла на другий план. Мама стала одержимою моєю сестрою, її лікуванням, зі мною вона теж говорила лише про неї й свою провину. Вона відчувала себе винною у тому, що народила таку дитину. Ми й не помітили, як мама змарніла на наших очах, коли поставили діагноз, було пізно. Рак та провина так швидко її з’їли, що за місяць мами не стало.

На місяць мене та сестру прийняли у себе родичі, бо мені ще не було вісімнадцяти, а потім сказали, щоб я оформлювала опікунство і поверталась додому. Так я і зробила.

Я не любила свою сестру. Ніколи. Спочатку вона відібрала у мене дитинство, потім у мене не стало тата, а потім мами. Тепер я не мала майбутнього, я не могла навчатися в університеті, тому що мені потрібні були гроші, щоб забезпечити її. Загалом, грошей нам вистачало, бо сестра отримувала додаткові виплати та аліменти тата. Згодом соціальні служби почули мої молитви та почали відправляти до нас жінку, яка доглядала сестру поки я була на роботі. Окрім цього, у мене є хороші сусідки-бабусі, які ніколи не відмовляються посидіти з Олею. Мабуть, шкодують і мене, і її.

Я часто думала про те, щоб здати сестру у притулок для інвалідів, але зробити цього не можу, колись пообіцяла мамі, що не покину її й не можу порушити цього.

Зараз мені 27 років. Все моє життя – це робота та догляд за сестрою, мені ніколи ходити на побачення, бо після роботи я поспішаю додому, тому у мене ні разу не було хлопця, я навіть нікого не можу додому запросити, самі розумієте.

Інколи я відчуваю жалість до сестри, адже вона ні у чому не винна, а інколи до себе, тому що не так я повинна була проводити свої молоді роки.

Зараз я на роздоріжжі. У мене з’явився хлопець, якому я не байдужа, і я б хотіла з ним щось спробувати, але я не можу покинути Олю, за нею потрібен догляд…. Якщо хтось може щось порадити, то чекатиму у коментарях.

Реклама

Також цiкаво:

Close