«Забери свого сина! Чому ти дозволяєш йому ходити по всій квартирі? Що він у тебе нічого не вчиться й не знає?» – кричала свекруха

Інколи життя дає нам уроки, які здавалося б, можуть нас вбити, але значить так повинно бути. Перший мій шлюб був прекрасним, до народження нашого сина Олега. Тоді чоловіка, мов підмінили, йому все не подобалось і його все дратувало. Він почав зривати на мені злість й коли ми йшли від нього, то він мені декілька разів повторив, що з дитиною я буду нікому не потрібна. Але життя подарувало мені Сашу.

З Сашком ми швидко закохались один в одного і його зовсім не лякав мій син від першого шлюбу. З ним він також швидко знайшов спільну мову та незабаром син йому радів більше, ніж рідному батькові. Але у моєму житті не було меду без скалок, і цими «скалками» стала рідна мама Саші.

Галина Володимирівна, моя свекруха, коли дізналась, що син почав жити з розведеною та ще й «з причепом», ледь не збожеволіла. Як її красивий та розумний син міг взяти таке? Хіба з жалості до мене, звичайно. Мого сина, Олега, вона просто не переносила, могла говорити йому образливі речі про те, що він не рідний і йому тут не місце, а мені про те, що я ніхто і буду ніким, доки не народжу Сашкові рідного сина.

Я довго намагалась, попри всі її образи та кривди, ставитися до неї з повагою, але останнім часом мої нерви здаються. Тепер вона почала приїжджати до нас додому, квартира моя, і залишатися ночувати, і коли мій Олег раптово зайде до тієї кімнати, де є свекруха, то вона кричить на весь дім: «Забери свого сина! Чому ти дозволяєш йому ходити по всій квартирі? Що він у тебе нічого не вчиться й не знає?».

Я не розумію, чому вона кричить, тому що йому всього три роки та він у себе вдома, тобто може ходити, де бажає. А Саша весь цей час мовчить, хоча й раніше зупиняв свою маму, коли та починала ображати мене чи сина.

Останній раз перед від’їздом вона заявила Саші, що якщо Олег буде тут, коли вона приїде наступного разу, то вона більше ніколи до нас не приїде. І як мені це взагалі розуміти? Хіба це адекватно?