“Залиш цю сироту. Вона нікому не потрібна!”- сказала сердито вихователька

Виявляється працювати у дитячому будинку взагалі не легко. Зараз ідеться не про фізичні навантаження. Я не можу просто пройти повз дитя. Мені хочеться усіх їх обійняти, пригріти, переживаю за них, ніби за своїх дітей. Навіть не знаю, що мене спонукало влаштуватися сюди на роботу.

Мама та чоловік благали мене, щоб я звільнилася звідти та знайшла собі іншу роботу. Все тому, що їм було важко, дивитися кожний вечір, як я приходжу додому засмучена, в сльозах. Але не могла я покинути діточок, це ж не просто робота. Там живуть маленькі люди, які потребують хоча б трішки любові та тепла.

Звісно, були думки, щоб звільнитися, але це лише думки. Я тільки думала і не могла нічого вдіяти. Не в моїх силах це зробити. Хто іще, окрім мене, буде їх так сильно любити та турбуватися про них?

Та мова буде йти не про мене та мої переживання, а про одного малюка. Вже стільки часу пройшло, а історія мене все не залишає.

Моя зміна закінчилася, я збиралася йти додому, як раптово подзвонили й сказали, що до нас везуть дворічного хлопчика. Сталася жахлива пожежа, де помeрли батьки того хлопчика, і він залишився сиротою. Ніяких родичів у нього не було. Дитина була абсолютно здорова.

Пройшло трохи часу, як до нас принесли того хлопчика. Його звали Андрійко. На диво, він не плакав, не кричав, поводився спокійно, правда, дещо злякано. Та скоро стан шоку пройшов.

Я вирішила налагодити з ним контакт, обережно простягнула руку, а натомість він міцно обійняв мене та розплакався. Зазвичай діти починають скандалити та кликати маму. Тут було зовсім по-іншому. Мені здалося, що його слізки — це болючий крик про допомогу.

Я не хотіла його покидати самого. Бідний хлопчик втратив батьків та стільки горя зазнав. Тому вирішила не йти додому, а залишитися з ним поруч. Подумала, що найкращим варіантом буде вкласти його спатки. Ми лягли, я прочитала йому казочку і він заснув. Але спав не спокійно, постійно здригався, крутився.

Час летів швидко. Від дня тієї катастрофи пройшов місяць. Хлопчик потроху пристосовувався до нового життя. Правда, давалася йому адаптація дуже важко, тільки зі мною він був максимально відкритим. І якось так трапилося, що йому я приділяла найбільше часу.

“Покинь ту дитину. Таких, як він тисяча. Це всього лиш сирота, яка нікому не потрібна”, – мовила сердито нянечка. Чесно, її слова мене шокували.

А незабаром, я була звільнена з роботи. Причина: я багато часу та уваги приділяла Андрійку. Вони вважають, що я його виділяю поміж інших, і всі дітки будуть думати, ніби він кращий, аніж вони. Я не бажала, щоб склалося таке враження, адже воно помилкове. Я всього лиш хотіла допомогти хлопчику. Але вже не можна нічого вдіяти та поміняти.

Відверто кажучи, я легко пережила це звільнення, але розставання з Андрійком — ні. Чоловік побачив мій стан, я була дуже понура, засмучена, тому довго не думаючи, він запропонував усиновити хлопчика. Моєму щастю не було меж. Ми чим скоріше розпочали цю справу і все у нас вийшло. Досі не можу повірити, що я мама такої прекрасної дитини!