Залишати знову все так я не могла, тому вирішила таки написати цю історію про медичну реформу…

Був вечір, я поверталась додому, тихенько повертала ключ у замку і коли нарешті відкрилися двері, я почула злощасне: «Мамо, ти прийшла!» і звук падіння, який досі відлунюється у моїй голові…

Телефоную у швидку на годиннику пів 10 вечора. Всі машини зайняті, виїхали на виклики по епідемії. Ну, що ж, зрозуміло, потрібно діяти самій.

10 година вечора. Ми несемось у таксі до найближчого відділення поліклініки.

– Вибачте, у нас весь травмпункт зайнятий хворими. Ми не можемо туди пустити дитину, відправляйтесь у лікарню No2.

Швидко їдемо туди, я спостерігаю зав тим, як мою дитину покидають сили й ледь стримуюсь, щоб не порвати лікаря, який у наступній лікарні нам каже: «Вибачте, але тут черепно-мозкова, вам в обласну потрібно, там є хороший нейрохірург!».

Направилися в обласну.

– За розпорядженням тепер не залишають чергувати нейрохірурга, тому він вдома — говорять нам у наступній лікарні. Ми не маємо часу чекати, тому вони дають нам направлення на другу обласну лікарню.

Їдемо. На годиннику 12 ночі. Ми стоїмо на реєстратурі й медсестра з незадоволеним обличчям дивиться на направлення і видає: «Оце то наші колеги дають! Наш нейрохірург не перевіряє дітей. Вони мали б це знати. Вибачте, але вам потрібно повертатися.

– Як це назад? І що мені там робити? Дитині погано, а їхнього чергового нейрохірурга не має! – ледь не зриваюсь на крик я.

– Вибачте, але з вашими проблемами повинна розбиратися та лікарня.

Таксист тримає дівчинку на руках у напівпритомному стані й на нас дивиться дівчинка й каже, що це не її проблеми. А як же лікарський обов’язок рятувати людей? Я хотіла кричати та вити на всю лікарню від того, що не знала куди мені бігти та що робити.

Мене поглинав розпач і з очей почали котитися сльози. Свідком цієї розмови та мого хвилинного послаблення стає молода медсестра, що стояла неподалік.

«Так зараз же заспокойтесь! Я швидко знайду вам нейрохірурга і він допоможе вам! Головне, не хвилюватися й вірити, зрозуміли?» – запитала вона, посміхнулась й кудись побігла.

Через кілька хвилин мою дівчинку вже оглядало два нейрохірурги та робили все необхідне, а небайдужа медсестра розповіла мені, що у них таке твориться через нові медичні реформи.

Після її розповіді склалось враження, що депутати нас тими реформами прагнуть вбити, а не врятувати!

Хочу подякувати ще раз небайдужій медсестрі та лікарям! І закликати всіх не сидіти, склавши руки, а боротися за власну медицину, щоб нас не знищили тими реформами!