Інна дуже сильно пepeживала, оскільки до цього часу вона ніколи не була в noліційному відділку. Тим паче ще й в ролі 3лочинця. Дівчина сиділа та чекала на приїзд батька. Інна спіймала на собі погляд слідчого, у якому вбачалася жaлicть до неї. Він намагався зрозуміти, що це за матір, котра подзвонила в noліцію та звинуватила доньку в norpaбуванні?
Мачуха Інни звинувачує її в крадіжці золотих сережок, браслету й кольє.
– Інна, йди сюди! – покликала мачуха доньку.
Дівчина відклала в сторону планшет та пішла на поклик.
– Що трапилося? – спокійно запитала вона.
– Можливо, ти бачила куди я поклала свій золотий набір прикрас?
– Та ні, не бачила, — не задумуючись відповіла дівчина.
– Тоді шукай! Мені він терміново потрібен! – крикнула мачуха.
Інна розпочала пошуки прикрас, заглядала в кожний куток квартири, але пошуки були марними. І тут почулися крики матері:
– Що не можеш знайти? Я знаю, що це ти їх вкрала в мене! Признавайся, злодюжка!
– Як ти могла про мене таке подумати? Я не брала їх, чесно. Ти чого? – наляканим голосом тихенько прошепотіла дівчина.
Пасербиця старалася якось довести свою безневинність, проте усе марно. Тут раптово мачуха дала наказ дівчині, щоб та збиралася, і вони поїдуть у відділок поліції. Там мачуха написала заяву на Інну, потім покинула її там, а сама поїхала додому.
Бідна дівчина сиділа налякана й не знала, що їй робити. Поліціянт запропонував вгостити дитину кавою та цукеркам, хоч би якось її заспокоїти та втішити.
– Ось тримай, не соромся, їж. І ще випий кави, не так холодно буде, — ввічливим голосом говорив працівник.
Інна боязко взяла чашку та почала сьорбати, робила це все мовчки.
– Навіщо тебе мама привезла до нас? – запитав слідчий.
– Вона звинувачує мене в крадіжці її золотих прикрас, — тихенько відповіла Інна.
– А ти їх і справді вкрала?
– Ні, звісно. Для чого вони мені?
– Ти шукала їх? Можливо, десь поклали та й забули?
– Так, всю квартиру обшукала і нічого не знайшла.
– Все одно не можу зрозуміти для чого тебе до нас везти? Хіба їй тебе не шкода?
– Це не моя рідна матір. Вона моя мачуха. Вони вже одружені з моїм татом понад рік, — сумним голосом відповіла дівчина.
– Тепер усе стає зрозумілим. Ніби в казці про злу мачуху. Як же нам тепер бути?
– Я звідки маю знати.
Раптово до кабінету вривається тато Інни.
– Тату, нарешті ти прийшов! – радісно вигукнула дівчина.
А коли вона побачила через декілька секунд за спиною мачуху, вона враз змінила вираз обличчя.
– Як ти це мені поясниш? Мені важко в це повірити, я тебе не так виховував! – злісним голосом говорить тато.
– Ще ніхто нічого не довів! – встав зі столу поліціянт.
– Так, а де ж золоті прикраси? – ніяк не міг заспокоїтися тато.
– А мені звідки знати? – не стримала Інна й крикнула.
– Усі заспокоймося та присядьмо. Ви постарайтеся пригадати, коли останній раз бачили прикраси, як вони виглядають, коли саме не змогли їх знайти, хто був на той час у квартирі. І можете ще показати світлини, — почав розпитувати працівник.
Тато присів на стільчик і сказав до дружини:
– Любо, розповідай усе, як було.
Жінка змінила вираз обличчя і розпочала свою розповідь. Після того, як вона закінчила розповідати, дістала телефон із сумки й тут, не очікувано для всіх, випало щось золотисте. Люба швидко підняла з підлоги та хотіла мерщій сховати назад у сумку, проте не встигла, усі встигли побачити, що це був той самий золотий набір прикрас.
– Попрошу вас показати, що ви сховали у свою сумку, — спокійно промовив поліціянт.
Люба безневинним поглядом подивилася на чоловіка, який кивнув головою.
– Так, кохана, покажи, — сказав чоловік.
Жінка дістала золотий набір прикрас та поклала на стіл.
– Так, зрозумів. А тепер покажіть світлину, які саме прикраси ви шукаєте, — попросив поліціянт.
І побачив стовідсоткову схожість між світлиною та прикрасами, які лежали в нього на столі.
– І що ти скажеш у своє виправдання? – озлобленим голосом сказав чоловік.
– Я без поняття, я не знаю, я не розумію, як це трапилося, — розгубилася Люба.
– Що ти не знаєш, що ти не розумієш? – черствим голосом запитав чоловік.
– Я лише хочу, аби Інни не було в нашій сім’ї! Від неї лише проблеми та дискомфорт! Нехай заберуть її в дитячий будинок, так буде краще для всіх, — сказала та розплакалася жінка.
– Ти хоч думаєш, що ти говориш? Ти в собі? Донечко, пробач мені, будь ласка, що я тобі не повірив та піддався сумніву. Я обіцяю, що більше такого не повториться. Інно, ходімо додому! – промовив тато.
– А як же я? Забувся про мене? – з обуренням запитала Люба.
– Іди куди хоч! Нам ти не потрібна. У нас своя сім’я, завтра привезу тобі всі твої речі.
– Можливо, ви хочете написати заяву на неправдиві свідчення та моральну компенсацію? – запитав поліціянт.
– Не хочу. Життя – це бумеранг. Ще і її час прийде. А загалом на ваш розсуд. Якщо маєте бажання, можете затримати, адже вона забрала у вас достатньо часу, відвернула увагу від роботи, — сказав чоловік, взяв дівчину за руку та вийшли з кабінету.
