Зараз мені за 60, і дальні родичі раптом згадали про моє існування. Вони наперебій розповідають мені плітки один про одного та просять переписати на них квартиру, але я цього робити не хочу!

Я єдина дитина забезпечених батьків. Народилася я в столиці там і прожила ціле життя. Батьків не стало давно, я не заміжня, єдиного сина також не стало, тож, по суті, трикімнатну квартиру та солідний рахунок у банку мені залишити нікому. І тут, коли мені виповнилося 63 з’явилися мої далекі родичі…

Я росла в достатку, моя родина ніколи нічого не потребувала. Мама не працювала та займалася моїм вихованням. Це була найдобріша та найпорядніша людина, яку я коли-небудь зустрічала. І тому, завдяки їй, я також виросла не вередливою та не зарозумілою. У школі я навчалася гарно, і сама змогла вступити в один із найпрестижніших вишів України.

Після навчання тато допоміг мені влаштуватися у відому юридичну контору. Там я і познайомилася з майбутнім чоловіком. Він був рядовим працівником, заробляв небагато та й походив з бідної родини, тому мої батьки були прости одруження. Але я їх не послухала. Після одруження ми стали винаймати квартиру.

Та вже через два роки я впевнилася, що мої батьки були праві. Можливо, вони розгледіли в Івані те лицемірство, якого я не побачила, та я вирішила, що вони проти через його незабезпеченість, і просто їх не вислухала. Одного разу я повернулася додому раніше та застала Ваню з іншою, потім я дізналася, що вони разом будували плани, як побільше грошей з мене витягти. Звичайно, я розлучилася та повернулася до батьків. Вони прийняли мене й слова не сказали про те, що сталося, навіть ні разу про це не заговорили, за що я їм дуже вдячна.

Після розлучення я зрозуміла, що вагітна. Проходила вагітність дуже складно, як і пологи. Мій хлопчик народився з вадами серця. У нього також виявили затримку розумового розвитку. Та я сподівалася на краще. Увесь вільний час я присвячувала синові, працювала на пів ставки, моя мама мені допомагала. Він був єдиною радістю як у моєму, так і в житті батьків.

Тата не стало, коли Саші було п’ять років. Та мій Сашко прожив зовсім мало. Лікарі попереджали, що це станеться. Синочку було всього 18 років! І хоча ми були попереджені, та це стало страшним ударом для мене та мами, її серце не витримало, тож за один рік я втратила двох найближчих людей.

Після цього я ще більше закрилася в собі. Я завжди була не дуже комунікабельною, тому з роками в мене залишилася лише одна найближча подруга – сусідка по під’їзду, Оля. Ми товаришували з дитинства, а після всіх втрат вона єдина підтримувала мене, хоча в мене й були якісь далекі родичі. Я стала хрещеною її єдиної доньки, тож вона стала моєю улюбленицею. Віра завжди ставилася до мене, як до рідної.

Декілька років тому я придбала собі ноутбук. Віра відразу ж навчила мене ним користуватися, зареєструвала в соцмережах, допомогла знайти родичів. І ті, коли дізналися, що в мене й досі немає родини, стали часто навідуватися до мене в гості. То троюрідні брати та сестри, то племінники, то взагалі сестра дружини мого троюрідного брата. Усі вони привозили гостинці та свіжі плітки про інших родичів, яким від мене, на їхню думку, не повинно було нічого дістатися. Особливо мене обурювало те, що вони ділили моє майно, а зараз мені всього лише за 60!

Виявилося, дальні родичі раптом згадали про моє існування лише заради моєї квартири та грошей! Вони наперебій розповідають мені плітки один про одного та просять переписати на них квартиру, але я цього робити не хочу! Я склала заповіт, за яким усе моє майно дістанеться моїй хрещениці – Вірі. Вона ніколи про мене не забуває, щиро цікавиться мною та завжди допомагає, до того ж абсолютно безкорисно. Тому я вважаю, що так буде правильно.

Тепер переживаю, що зроблять родичі, коли дізнаються, що я залишила їх без нічого!