Ж0pcт0кі однокласники знущалися з бiднoї cupoти. Проте один момент усе кapдинально змінив!

Оленка народилася двадцять другого жовтня тисяча дев’ятсот шістдесят восьмого року рівно о двадцять другій годині. Усі лікарі запам’ятали цю дівчинку через голосний крик, що лунав по всіх коридорах лікарні.

– Ох, який голос має! Бодай буде оперною співачкою, — сказала акушерка, засміявшись, та взяла дитину на руки.

Дівчина росла весела та розумна. Вона часто помічала за собою, що колись переживала ту чи іншу ситуацію. Це відчуття називається дежавю. Оленка поділилася цим із мамою. Жінка відразу вирішила, що з її дитиною щось не так. У неї були підстави, аби хвилюватися за доньку. Адже в її родині були проблеми з психічним здоров’ям, тому вона переживала, аби Оленці не передалося у спадок. Батьки дівчинки порадилися між собою та прийняли рішення звернутися до спеціаліста, аби він обстежив їхню дитину.
Лікар провів обстеження та запевнив батьків, що з їхнім малюком все гаразд:

«Я не виявив ніяких порушень, думаю, нема причин, аби переживати. Правда, є щонайменші особливості, але в цьому нема нічого поганого», – заспокоював спеціаліст батьків.

Проте Оленка не все розповіла лікарю. Наприклад, вона змовчала про свій перший спогад: бесіда вже старшої її з чоловіком, який запропонував прожити їй життя спочатку, вони перебували у дивному приміщенні, де знаходилося багато документів та паперу.

– Ти матимеш шанс усе змінити та виправити, — промовив незнайомець.

Дівчинка була дуже розумна, тому відразу зрозуміла, яку підставу, не довіряла вона лікарю, до якого привели її тато з мамою. Лікар не викликав почуття довіри в дитини.

У школі Оленка була відмінницею. Навчання давалося легко, на відміну від інших однолітків. Найбільше вона полюбляла такі предмети, як математику, англійську мову. У класі користувалася популярністю, мала багато друзів. Адже дівчинка не була простою завучкою, вона була весела, знаходила з усіма спільну мову, постійно жартувалася та розважалася. Навіть, найсуворіші вчителі любили її.

У четвертому класі до них прийшла навчатися новенька дівчинка.

– Знайомтеся, це – Надійка. – представив класний керівник класу нову ученицю.

Надійка тихенько привіталася зі своїми теперішніми однокласниками. Дівчинка була одягнена в легенькому платі, котре була в деяких місцях не обережно зашите, зверху була кофтинка, видно, що вона далеко не нова, а взута була в обдерті туфельки. Зовнішній вигляд був дещо дивним, а для декого і кумедним.

Діти пересміювались між собою. Складно бути новенькою в класі, а особливо, коли ти ще й сором’язлива.

– Ти на смітнику одягаєшся? Чи здерла ці лахміття з безхатька? – вигукнув хлопець на весь клас.

Усі одночасно почали сміятися. Вчителька відразу всіх заспокоїла та попередила хлопця, якщо ще раз таке повториться, то чекатиме на його батьків. Надійку посадили за парту.

Навіть із часом дівчині не вийшло влитися в колектив. Кожного дня над неї насміхалися, кепкували її однокласники, Надійка була тут безсилою. Через її сором’язливість та скромність не могла сказати нічого у відповідь, постояти за себе, лише ковтала образливі слова та опускала оченята. Опікувався нею лише дідусь, батьків вона не мала. Ясна річ, що грошей практично не було, тому одяг ніколи не купували, приходилося доношувати речі, які надходили їй від небайдужих людей. Зазвичай, одяг був у не найкращому стані, великий на дівчинку, але іншого варіанту не було.

Минуло три місяці, настав день народження в Надійки. Мабуть, усім відома така традиція, коли іменинник пригощає однокласників різними солодощами. Така традиція була і в їхньому класі. Дідусь приготував для Надійки пакет яблук, які зібрав з дерева, що росло на їхньому подвір’ї. Він не мав зайвих грошей, аби придбати цукерки для частування однокласників, тому знайшов вихід із ситуації.

Надійка почала пригощати усіх яблуками, але за спиною чула відразу насмішки та обговорення. Деякі з дітей ховали яблуко або просто викидали, навіть не скуштувавши.

Навчальний день підходив до завершення, на перерві, перед останнім уроком, коли вчителька вийшла з класу, декілька з учнів, сміючись, взяли яблука та почали кидати їх у Надійку. Дівчинка старалася прикрити голову від ударів, але це ще більше веселило дітей, тоді ще декілька учнів приєдналося, щоб кинути яблуком.

Оленка, яка була для всіх авторитетом у класі, навіть і думки не мала, аби приєднатися до своїх однокласників. У той момент, вона відчувала, що зобов’язана неодмінно втрутитися в цю ситуацію та вдіяти щось!

– Бери яблуко! Кидай! Це дуже весело, — запропонувала однокласниця Світлана Оленці.

– Зупиніться! Достатньо! – зірвалася з місця Оленка та прокричала на весь голос. – Що ви собі дозволяєте? Знайшли найслабшу і за її рахунок самостверджуєтеся? Дайте їй спокій! Не лізьте!

Відразу в класі запанувала тиша, ніхто не насмілився щось сказати у відповідь Оленці.

– Надійко, вітаю з днем народження! – спокійно промовила Оленка до дівчинки та забирала її руки від голови.

Надія підняла голову, подивилася на Оленку заплаканими очима та з обережністю дала руку однокласниці.

– Якщо хтось насмілиться хоча б один раз тебе образити, відразу кажи мені. Від сьогоднішнього дня ми подруги, і я буду стояти горою за тебе!

Надійка просто кліпнула очима, оскільки була переконана, що це черговий жарт однокласників. Через декілька хвилин Надійку привітали ще декілька однокласників.

Після того випадку вже ніхто не насміхався з дівчинки. Оленка та Надійка стали по-справжньому найкращими подругами.