Історія відбувалася в 1997 році. Я тоді знімала одну новорічну телепередачу. І от вже все зняли, що було потрібно. Залишилося тільки одне: Дід Мороз повинен був вручити подарунок перехожим.
Подарунок був із недешевих – великий дорогий телевізор. Перехожі люди мали бути жителі невеликих міст або селищ. На той час навіть люди з «вищого» суспільства не завжди могли собі такий дозволити придбати.
Ось ми вже в дорозі, проїхали майже двісті кілометрів від Києва, а потім звернули праворуч, стежкою, що вела до якогось села. Дороги, м’яко кажучи, не дуже, ще трохи та ми б застрягли. Водій почав нервуватися, сваритися, бурчати, мовляв, що далі не поїде. Все-таки ми дісталися до того села, зайшли в перший же дім. Але перед тим, як постукати, домовилися, що про подарунок зразу не буде іти мова. А от коли вже все знімемо те, що нам потрібно, тоді та вручимо його. Аби зняти справжні емоції людей.
Двері нам відкрила жінка, що виглядала доволі дивно та не акуратно.
– Що ви хочете?
– Добрий день, ми приїхали з Києва. Нам потрібно відзняти інформативне відео про те, як Новий рік святкують в селі. Можливо, ви хочете стати гостями нашої програми? Це не займе багато часу. А згодом вас покажуть по телевізору.
Тут вийшов до нас чоловік з цигаркою в зубах, не виголений, одягнений в брудні речі, а позаду стояв його син, на вигляд, років десь так двадцять три. У нього, ніби на лобі написано, що нічого не роблю, тільки п’ю.
– Тобто ви хочете знімати наш будинок безплатно? Ні, ми на таке не погодимося це точно. Тільки за гроші, — різко відповів чоловік із цигаркою.
– Перепрошуємо, ваш дім нам не підходить, нам потрібні рублені стіни. Нам потрібен цегляний будинок, тим більше у нас нема грошей, щоб вам заплатити.
Раптом обізвалася жінка:
– Все, ідіть геть. Зараз насмітите, а мені після вас підлоги мити. Ідіть ось до наших сусідів. Можу вас провести.
Ми пішли до сусідів. Двері відчинили бабця, така маленька і дуже мила на вигляд. Розповіли, що від неї потрібно.
– Так, я не проти. Але в нас нема нічого їсти, лише гречаний суп. Ви їсте таке? – відповіла бабця.
Ніхто не відмовився від трапези, після дороги всі були голодні. Суп був дуже смачний. Далі діти накрили стіл та поставили ялинку. Стало дуже затишно.
– У вас є телевізор?
– Був, але вже десь місяці два тому поламався. Занести в ремонт нема грошей, а тим паче купляти новий, — пояснив дідусь.
А коли сусідка побачила, який ми стіл накрили, то зразу сказала:
– А чого ви нам не казали, що будете на стіл ставити свою їжу? Ми б вас до себе пустили.
– Так казали, що вам потрібні гроші, а їх в нас нема.
– Завдяки мені у вас такі гості, тому ви мені винні! – почала кричати на весь будинок жінка.
– Дякуємо вам, а тепер можете іти.
– Я тихенько посиджу на кріслі. Не буду вам заважати.
Знімальний процес не зайняв багато часу, усе зняли з першого дубля. Усі були щасливі. І на кінець принесли коробку з телевізором та подарували його бабусі з дідусем.
– Ми вам вдячні, що погодилися знятися. Ось тримайте, подарунок від спонсора нашої програми.
Ні бабуся, ні дідусь не могли повірити, що це справді тепер їхній телевізор назавжди. Натомість в жінки ледь серце не схопило від заздрощів, образи та злості. Вона швидко зіскочила з місця та побігла до себе до хати.
Пройшло десять хвилин, прибігає назад, взяла за руку й тягне за собою. Ми прийшли до неї додому, де син та чоловік віддирають шпалери.
– Ось, дивіться у нас тепер теж рублені стіни. Можете знімати в нас.
– Спасибі вам, але вже все зняли, нам більше не потрібно.
– Та ви не знаєте, що ви взагалі творите! Не знаєте, кому телевізор віддали. Їхній син в тюрмі не один рік сидів, а донька взагалі втекла кудись не зрозуміло!
– Повірте, нас це не стосується! Потрібно вже їхати. Ще раз дякуємо. З прийдешнім Новим Роком.
