Життя в селі ніколи не було казкою для моїх батьків. Мама могла на руках порахувати дні відпочинку, а у тата у колгоспі їх майже і не було. Я була їхньою єдиною дитиною. Навіть для мене це будо дивно, бо у всіх сусідів було більш як двоє дітей

Потім вияснилось, що так сталось саме через те, що мама постійно багато працювала. З дитинства про батьків я пам‘ятаю лише їхню вaжкy працю, а всі зароблені гроші вони відкладали мені на майбутнє.

Я змогла вступити сама на бюджет, тому батьки зберегли гроші, а потім познайомилась з хлопцем, і ми вирішили одружитися. На той момент у нього уже була своя квартира, тому ті гроші, що дали мені батьки, ми доклади, продали його житло й купили велику трикімнатну. Чоловік у мене хороший, тому завжди був не проти, коли я майже щовихідні поросилась з дітьми поїхати до своїх батьків. Нерідко і сам з нами їздив їх побачити.

Роки летіли дуже швидко. Я не встигала й помітити, як швидко ростуть мої діти, й як швидко старіють батьки. Попри старість та різні хвороби батьки все одно хотіли тримати велике господарство, хоч ми з чоловіком намагалися їх неодноразово відмовити.

Незабаром тата не стало і мама залишалась сама на великому господарстві й пустому домі. Щовихідні ми приїжджали всі разом до неї. Чоловік робив усю чоловічу роботу, а ми з дітьми допомагали бабусі по господарству.

Після того, як не стало тата, я почала частіше переконувати маму, щоб вона переїхала до нас і продала все господарство. Пояснювала, що ми достатньо заробляємо, і нам всього вистачить, а там ми виділимо їй окрему кімнату. Вона нічого з цього чути не хотіла, постійно повторювала, що звикла до сільської роботи й не збирається від неї відмовлятися, їй так добре.

Одного дня мамі стало зовсім погано, її забрали у лікарню. Ми потурбувалися про те, щоб її перевезли у наше місто, і ми змогли кожного дня до неї навідуватися. Доки мама була у лікарні, чоловік поїхав у наше село і вирішив продати свійських тварин сусідам, бо доглядати за ними було нікому, покинути роботу ми не могли, а мамі потрібно було лікування. Ми вирішили, що цього разу точно заберемо її до себе.

Після того, як маму виписали з лікарні, ми вперше наважилися їй розповісти, що продали всіх свійських тварин, городи ми поки залишили й будинок продавати теж не плануємо, щоб ми могли разом з нею їздити туди щовихідних, але незабаром це буде лише для відпочинку. Мама ні одного поганого слова нам не сказала, лише кивнула, тому ми понадіялися, що вона нас зрозуміла та й сама повинна усвідомлювати, що з таким здоров’ям працювати на великому господарстві — це себе карати.

Ми почали разом жити у місті, я намагаюсь постійно готувати щось смачне, приношу мамі щось корисне, щоб зайняти її, але вона лише сидить і ледь посміхається, в її очах такий смуток, що мені боляче дивитися.

Звісно, мені б хотілось, щоб мама була щасливою, і я розумію, що вона може такою бути лише там, але я не можу покинути своє життя і дітей, щоб відправитися у село, а саму її там теж залишати страшно, тому що вона ж не зможе просто відпочивати, постійно шукатиме собі роботу.

Не знаю, як мені бути далі, тому пишу сюди, шукаю пораду у чужих людей! Можливо, пощастить і хтось порадить щось, про що ми з чоловіком ще не думали!