Оксана прокидалась й робила звичні справи. Робила просто заради того, щоб наступний день наставав й нічого не відбувалось. Це була її зміна, її віддушина. Хоч нічого не змінювалось, але це допомагало відчути землю під ногами. Допомагало відчути себе, відновитись

Оксану з 0нкологічної лікарні забирала не рідна по крові, але рідна по дому (вони виросли разом) сестра Даша. Вона психологиня – виступає в ефірах на телебаченні, але й, не афішуючи, безкоштовно консультує вiйськових та людей у вaжкиx oбcтaвинах, яких інколи направляють до неї волонтери. Дарія відкрита, весела, добра, щира. Вона ніколи не викручується, не обманює та відкрито й щиро ставиться до життя.

Тому дорогою з лікарні вона відразу почала розповідати, що змінилось, поки Оксана лікувалась. Даша підтримувала її під руку й почала розповідь.

– Оксан, там твій Кирило… Він цей… З якоюсь дивною бабою живе. Але ти не зважай. То все пусте. Ти головне не переживай. Тобі сили потрібні, щоб жити й рухатись далі. А жити тобі є де. Я про це потурбувалась. Та й допоможу тобі, чуєш.

Оксана перенесла операцію, потім кілька курсів хіміотерапії. Вона йшла вулицею бліда, худа, хвора й лиса. Вона думала, що тепер має зробити – втратити свідомість, плакати, проклинати, рвати волосся. Що  вона  повинна  зробити? Оксана не знала. Волосся у неї не було. Свідомість не втратила, у калюжу поруч не впала. Жаль було білого пальта Даші. Вона принесла його, щоб Оксана не замерзла холодної осені.

Вони сіли у машину – там було тепло, але Даша ще закутала Оксану в плед, щоб та не замерзла. Ще Даша пристебнула ремінь безпеки, ніби дорога була найбільшим, що загрожувало Оксані. Вони поїхали у нове Оксанине життя, якого остання не те, щоб дуже хотіла. Дорогою Даша пояснила, що вони робитимуть далі.

– Цю квартиру я купила собі років 5 тому. Все думала привчитись до життя але, але не вийшло. Надто звикла тікати після важкого дня за місто й повертатись знову з новими силами, а місто такого «заряду» не дає. Але у цьому районі спокійно та не дуже людно. Там все працює, будинок новий і дуже зручний. Там поруч багато маленьких магазинчиків, де зможеш купити що хочеш. Базові продукти я тобі привезла. Але я приїжджатиму, щоб ти знала. До речі, там ще на тебе чекає сюрприз.

Будинки виявились невеликими та побудованими в сучасному стилі. Вона житиме на другому поверсі, там чудовий ліфт. А ще у Оксани буде свій двір та альтанка. Сестер зустріла собака – велика німецька вівчарка, яка зазирала в очі новій господарці. Вони познайомились, собака почала махати хвостом та облизувати руки Оксані. Даша почала пояснювати історію появи собаки.

– Я подумала, що тобі може бути сумно. Тому забрала його з притулку вчора. Це старий, але добрий собака. Думаю, ти йому потрібна. За ним повинен хтось доглядати. І вам удвох не сумно буде. Вона хороша. Її звуть Діта. Я їй корму купила на місяць. Можеш випускати її у двір погуляти, вона там звикне.

Даша повела Оксану на кухню. Там столи кілька пакетів з їжею, ще частина була в холодильнику. Даша купила все – рибу, м’ясо, молочні продукти, крупи, макарони, овочі, фрукти, солодощі. Порадила Оксані самій розставити продукти, де вона захоче й привчатись тут жити. До того ж у шафах було все необхідне. Даша сказала, що там є навіть одяг, адже вони носили однаковий розмір. Вони попили чаю й Даша поїхала, однак пообіцяла навідатись за тиждень.

Одягнувши верхній одяг, Даша шукала погляду Оксани. Однак та ховала очі.

– Слухай, Оксан, цей пес просидів у клітці багато років. За ним ніхто не доглядав, ніхто не гладив та не брав на руки. Знаю, що тобі погано, але ти маєш про нього потурбуватись. Я тебе прошу. Ти маєш чіплятись за життя, щоб повертатись. А за того Кирила ти забудь. Що з нього візьмеш… І ще одне – квартиру я на тебе переписала. Документи залишила в спальні. Тепер це твій дім. Тому звикай. Звикай жити далі. Мусимо жити далі. Я приїду за тиждень.

Оксана сиділа на кухні посеред коробок й не знала, що з цим усім робити. Спочатку голосно плакала, мало не ревіла від болю. Потім жаліла себе, потім злилась на Дашу за того пса, який їй не треба зовсім. Їй здавалось, що найкраще рішення – померти, бо сил жити в неї не було. Але пес голодним лишиться. Тому вона ще трохи полежала на кухонній підлозі, завернута калачиком, а потім пішла годувати пса. Подивилась на себе в дзеркало й вирішила, щоб краще б їй вдягнути перуку, щоб не лякати пса.

– Нащо ж тобі боятись мене, – промовила до пса. – Зараз знайду тобі корм, погодую тебе. Потім випущу тебе гуляти.

Діта з’їла увесь корм, а потім злизувала сльози, які мимоволі капали з Оксаниних очей. Оксана вийшла на вулицю, вечір був холодний. Вона почала рахувати зірки, побачила Велику та Малу ведмедицю. Пообіцяла Діті зварити їй нормальну їжу й не годувати сухим кормом.

Щоранку Оксана лякалась себе й дзеркалі, але прокидалась, варила сніданок, годувала собаку. Кожного дня думала, що було б добре припинити це життя, але якось жаль ставало покинути пса. І продовжувала щодня робити рутинні справи, а ще читати робочу літературу.

Через тиждень Даша приїхала вже з котом та двома кошенятами. Вона заявила, що вони були в під’їзді й треба за ними доглядати. Бо куди ж ми їх подінемо. До того ж вони ледь не замерзли. Даша збиралась їхати, Оксана залишалась тепер з цілим звіринцем. Та перед від’їздом Даша зупинилась й вийняла з сумки листок.

-Тут новий номер Кирила. Він приходив. Питав, де ти. Я не сказала. Мусиш вирішити сама.

Оксана подивилась на листок. Взяла його в руки та провела Дашу. Повернувшись в будинок, Оксана пішла годувати тварин. Потім повернулась, сіла у вітальні та викинула листок у вогонь.