– Зморшок! Терпіти не можу старих! Даремні люди. Навіщо вони взагалі?

– Зморшок! Терпіти не можу старих! Даремні люди. Навіщо вони взагалі? – сміялась Ілона, – а цей дідусь взагалі такий мерзотний, фу! Я коли з Річем своїм на прогулянку виходжу, то завжди його бачу. Він постійно сидить зі своєю газетою. На вулиці – сучасність, а він, напевне, навіть такого слова, як айфон не знає! Квіти якісь постійно підливає, а вікна у нього взагалі жахливі! Якісь такі дерев’яні. Пенсію має, то хоч би смартфон якийсь собі купив, – з насмішкою говорила дівчина.

Так Ілона говорила до своєї подруги Ані, поки та розглядала її новенький ремонт.

До слова, Ілона та її чоловік Михайло переїхали у цей район зовсім нещодавно. Це була молода сім’я, грошей було достатньо, адже Михайло мав власний бізнес. Нещодавно Ілона навіть відкрила власний салон краси, найняла людей туди, проте сама ним не керує. Ілона змалку любила розкішне життя, тому ні в чому собі не відмовляла. Дітей вона поки не хотіла, тому купила собі породистого песика і дала йому ім’я Річ, називаючи його “мій малюк”. А що ще робити красуні у якої повно грошей?

Посміявшись зі свого сусіда, Ілона поспіхом показувала свої нові брендовані сукні. Проте така радість тривала не довго… Доля над нею також добряче познущалась.

Одного дня Ілона та її чоловік зібрались поїхати за місто, до батьків. Чоловік як завжди вирішував свої справи телефоном, а Ілона записувала сторіс в Інстаграм. Ілоні подзвонила подруга, яка нещодавно повернулась з Парижу. Ілона “замовила” в неї новеньку сукню і вже не могла її дочекатись. Ілона вирішила поїхати до подруги і потім приїхати на таксі до батьків. Чоловік нічого не зрозумівши кивнув головою та поїхав.

– Коханий! Їдь без мене! Льоша! Я до батьків сама доберуся! Тільки Річ спить уже, нехай він з тобою тоді! – поспіхом Ілона вийшла з машини.

Чоловік Ілони зупинився на заправці неподалік, взяв кави і коли відкривав двері авто, щоб взяти цигарки не помітив що песик Річ вибіг, ймовірно, за своєю господинею. Від дому не було далеко, тому малий побіг до дому.

Михайло не звернув на це уваги поїхав далі.

Незабаром песика побачили місцеві хулігани, які завжди любили щось вкрасти. По песику було видно, що це дорога порода, тому два хлопці вирішили його викрасти, щоб згодом продати.

– Чуєш, а псина-то дорога? – сказав один з них.

– Певна річ! – авторитетно заявив той.

– Так треба його … того. Двір порожній, всі роз’їхалися, ніхто не бачить, – задумав чоловік і взяв песика на руки.

Тим часом Ілона вже приїхала до батьків і зрозуміла, що песик напевно ще спить. Відчинивши двері машини, Ілона закричала до чоловіка:

– Ти коли поїхав, він спав? – розмазуючи туш по обличчю, плакала Ілона.

– Ну … ніби, – прошепотів той.

– Що значить ніби? Ти не дивився, чи що?

– Розумієш, мені подзвонили. До цього він точно спав, а коли поїхав на заправку, то він був в машині … Слухай, а він не міг з машини в той момент вистрибнути? – вражено промовив Михайло.

Заплакана Ілона та нервовий Михайло повернулись у свій район. Песика біля під’їзду так і не було.

– А ви … ви не бачили? Тут … Не бачили? – від схлипувань Ілона навіть не змогла сказати сусідці два слова.

– Вашого лисого, чи що? Бачила. І не я одна. Його тут хулігани продати вирішили. Я з балкона-то бачила, стала їм зауваження робити, так вони так мене кричати почали!, – відгукнулася сусідка.

– Злякалися? Могли б допомогти! – вигукнув знервовано Михайло.

– Воно мені треба? Загрібає за вашого лисого? Це геть, Петрович он у нас який  хоробрий. Ледве ходить, а тут так вибіг. Схопив вашого лисого і так і сказав: “Не віддам. Спробуйте, відберіть!”, – пробурчала сусідка.

– Петрович – це хто? – запитав Михайло.

– Та он, живе на першому поверсі! – відмахнулася та.

dp.vgorode.ua

Ілона побігла до дідуся, якого ще нещодавно обзивала. Дівчина побачила худенького дідуся, який був одягнений у стару сорочку. Виходить, що тільки він заступився за її песика? Але як же? Він же немічний зовсім.

Ілона з Михайлом подзвонила у двері до старенького. У коридорі пахло булочками та ліками. А на порозі стояв той самий дідусь-рятівник.

– Я … Ми …, – в Ілони знову подих перехопило.

– Ооо, привіт молодь! Заходи, дочка! Тут він, в кімнатці спить. На ліжечку. Я йому всі казки розповідав, поки не заснув. Аж надто він настрашився. Ти ба, який гарний він. Я таких і не бачив раніше. У нас раніше таких не було. Ім’я ще смішне таке. Чи не згадаю! – посміхнувся дідусь.

– Річ, – схлипнула Ілона.

Незабаром вона тримала свого вихованця на руках.Її чоловік мовчки стояв поруч.

У хатині старенького було бідно, але дуже чисто. Поки пара обіймала песика, то дідусь приніс чай та пригостив своїх нових гостей булочками. До вечора вони розмовляли та сміялись. Виявилось, що дідусь живе сам, має лише одну племінницю, яка також живе сама. У його Юстинки (племінниці) дитинка хвора, тому дідусь майже всю пенсію їм віддає.

Ілона сиділа червона від сорому.

– А його так називала, він допомагає, всі гроші віддає. Я б не дала. І песика мого заступився. Як не злякався? – думала вона.

– Ви приходите, дочка, в гості! Люблю на молоді обличчя дивитися! І малого цього приносите!, – простодушно сказав дідусь.

Прийшовши до дому, Ілона почала ще більше плакати.

– Ти чого? Він же знайшовся! – здивувався чоловік.

А вона все розповідала йому про дідуся, про себе, про розмови з подругою.Олексій хмурився. Коли подруга знову прийшла до Ілони, виглянула у двір і сказала:

– Ой, а он цей … як ти його назвала. Зморшок, так? – сміялась подруга.

– Сама ти Зморшок! Ще раз так скажеш – до мене більше не ходи, зрозуміла? Рот закрий, я тобі два рази повторювати не буду! – стрепенулися Ілона.

У той час Аня ображено замовкла.

Пройшли місяці, щоб віддячити дідусеві, Ілона та її чоловік зробили старенькому ремонт та купували продукти. Скоро Ілона народить малюка і про таку звістку розкаже дідусеві, який тепер став для них справжнім другом.

Ось так доля навчила Ілону не говорити про стареньких поганих слів.

Оцініть статтю
ZigZag
– Зморшок! Терпіти не можу старих! Даремні люди. Навіщо вони взагалі?