Батьки не хотіли залишати свій будиночок у селі. Тут вони звикли. Було у них господарство, свої турботи.
Діти навідувалися до стареньких рідко. А тиждень тому молодша донька Лариса вирішила приїхати до батьків. Жила вона у столиці. За ці п’ять років, відколи покинула батьківське гніздечко, Лариса змінилася дуже. Телефонувала рідко. Усе ніколи їй: робота, шопінг, фітнес, салони краси.
Уляна Петрівна та Гліб Дмитрович, мама і тато Лариси, ретельно готувалися до приїзду доньки. Стіл накрили, гостинці спакували. Ларисонька вдруге заміж вийшла. Перший чоловік пияком та ледарем виявився. Може, цього разу з чоловіком їй пощастить!
Донька приїхала. Наїлася, напилася татової наливки вишневої і спати завалилася. Батьки навіть поговорити з нею не встигли. Напевно, втомилася, бідолашна, з дороги.
– Спи, доню. Бо завтра справ багато. Добре, що ти приїхала. Треба бараболю перебрати, томати закрутити. А ще качок порубаємо. Треба буде їх обскубати. З собою домашнього м’ясця візьмеш. – сказала мама.
– Дрова до дровника ще треба занести. Багато ж наколов за тиждень! – додав батько.
– Та добре. Устигнемо. На два дні приїхала ж… – відповіла Лариса.
Наступного ранку батько будив доньку:
– Ларисо, прокидайся! На годиннику вже десята! Робота не чекає!
– Таточку, робота твоя нікуди не втече! У місті не висипаюся, то дай хоч у батьківській хаті висплюся! – відповіла, не розплющуючи очі, Лариса.
Проспала вона до обіду. Потім поїла. Мати вже встигла й помідори закрутити.
– Пішли, доню, бараболю переберемо! – наказала Уляна Петрівна.
– Мам, ну встигнемо ще. Завтра день є. Я ще до Ксені не сходила. Скаже: приїжджала, а не зайшла.
Як зайшла Лариса до Ксені, то повернулася аж уночі. Ще й напідпитку була. Батьки зустріли її, почали дорікати за таку поведінку.
– Ну мені ж не чотирнадцять років! – відповіла вона.
– А допомогти нам ти збираєшся?
– Я сюди відпочивати приїхала до батьків, до рідних? Чи батрачити? – запитала Лариса.
У мами на очах сльози з’явилися. Батькові стало важко на душі.
А Лариса дістала с полиці на кухні настоянку, налила у келих і почала скиглити, яке у неї життя важке. Лише недолугі чоловіки у її долі стрічаються. Батьки махнули рукою та спати пішли, бо стомилися за день.
Наступного дня Лариса знову до обіду проспала. А потім у ліс по гриби пішла. Про мамині сльози забула геть…
Надійшов час додому повертатися. Від батьківських гостинців донька не відмовилася.
– А я ж вам нічого й не привезла навіть. Нічого, наступного разу обов’язково виправлюся.
– Не треба, дочко! – промовив суворо батько.
– Знаєш що, доню? Краще взагалі не приїжджай до нас! – сказала мати, випроводжаючи доньку з сумками, наповненими харчами. – Ми якось і без тебе справимося!
Зрозуміла усе тоді Лариса. Але слів для виправдання не знайшла. Поїхала у місто без настрою, адже образила рідних.
