Одного разу я вирішила перебрати продукти в холодильнику та викинути все, що зіпсувалося чи мало б скоро зіпсуватися. Та коли я думала викидати ці продукти, до мене підійшов сусідський хлопчик і попросив забрати їх собі

Мені 47 років. Живу я сама, заміж так і не вийшла, дітей у мене не може бути через пpoблеми зі здoров’ям, може тому в мене так і не зав’язалося серйозних стосунків, адже я відразу говорила чоловікам про свій дiaгноз, і вони не хотіли будувати зі мною сім’ю. Та вже багато років я займаюся тільки кар’єрою, і до недавнього часу мені здавалося, що ніхто мені більше в цьому житті не потрібен.

Я обіймаю високу посаду в гарній компанії. Маю власну квартиру та автомобіль, нічого не потребую, не розкошую, але й маю можливість ходити до салонів краси, купувати брендовий одяг та час від часу вечеряти в ресторанах. Я вже звикла до самотності. Проте я ніколи не вважала, що бути одній – складно чи сумно. Мені завжди було комфортно одній. Після багатьох невдач в особистому житті я звикла до самотності та не бажала для себе більш нічого. Я щиро вважала, що мені більше ніхто й ніколи не знадобиться.

З рідного містечка я поїхала, як тільки закінчила школу. Мої батьки – чудові люди, та навідуватися до них часто в мене не виходить. Батько й мама вже не пенсії, тож щомісяця я їм висилаю декілька тисяч гривень, щоб вони мали змогу заплатити за комунальні послуги та купувати ліки. Моя сестра залишилася жити в рідному місті, тож вона часто навідується до батьків та допомагає по господарству. Сестрі пощастило з заміжжям. Вона має чудового чоловіка та трьох діточок. Вони з чоловіком працюють, мають власне житло, тож теж нічого не потребують, проте сестра не має змоги допомагати батькам матеріально, тож це роблю я.

Я телефоную сестрі та батькам декілька разів на тиждень. Ми продовжуємо бути близькими на відстані. У гості до батьків я приїжджаю 1-2 рази на рік. Проте так всім комфортно. Тут я маю двох близьких подруг, проте в них є свої сім’ї, тож ми зустрічаємося за кавою декілька разів на місяць. І подруги, і батьки вже звикли, що я сама й нарешті перестали шукати мені «кавалерів» та ставити незручні питання.

Та декілька місяців тому все моє життя змінилося. А почалося з банального: я вирішила перебрати продукти в холодильнику. Хоч я й нечасто готую сама для себе вдома, та часто купую продукти, особливо заморожені напівфабрикати. І приблизно раз на місяць мені доводиться передивлятися все, що є в холодильнику та викидати зіпсовані продукти чи ті, термін уживання яких вийшов.

Того разу я також перебирала продукти в холодильнику. Я відклала пакет пельменів, заморожені котлети та вареники, а також батон сухого хлібу та сир сумнівної якості. Я зібрала продукти у звичайний пакет та вийшла надвір.

Назустріч мені йшов хлопчик з квартири зверху. Я не дуже знаю своїх сусідів, проте часто бачила, як він із сестрою грається у дворі або з мамою повертається додому на верхній поверх. Якщо чесно, я не знала, як звати дітей чи мою сусідку, та в якій квартирі точно вони живуть.

Хлопчик раптово підбіг до мене та запитав, чи збираюся я викидати ці продукти. Я відповіла, що так. Він попросив їх забрати. Звичайно, я дозволила, проте попередила, що пельмені, хліб та сир навряд чи варто їсти. Хлопчик подякував та сказав, що мама та сестра тяжко захворіли, мама не підводиться з ліжка та не може ходити на роботу, гроші закінчилися, тож вони не їли з позавчора.

Розповівши мені все, хлопчик взяв пакет та побіг. Я ще довго не могла прийти в себе. Я зрозуміла, що нічого не знаю про своїх сусідів, але мені дуже захотілося допомогти. Я не скажу, що люблю дітей чи що я є дуже чутливою особою, скоріше, навпаки, та кому може бути байдуже до людей, які не їли майже два дні?

Я взяла куряче філе, овочі та поставила варитися бульйон у мультиварці, сама в цей час пішла до супермаркету та купила найнеобхідніші продукти: макарони, крупи, хліб, картоплю, моркву, цибулю, масло, олію, сіль, трохи м’яса та ковбаси, а також печиво, цукерки та фрукти для дітей. З бульйоном та набором продуктів я піднялася на верхній поверх. Я не знала, де саме живе хлопчик, тож просто подзвонила в перші двері. Мені пощастило, двері відчинив саме той хлопець.

Саша, так звали хлопчика, запросив мене до квартири та ввічливо запропонував чаю. Я запитала, де його мама. Саша провів мене в кімнату, і я побачила на дивані змарнілу жінку з маленькою дівчинкою. Оля, мама Саші, сказала, що вона вже декілька днів не може встати з ліжка, часто марить, зараз, на щастя, трохи прийшла в себе, та ліків у них не було.

Я викликала швидку. Лікар оглянув Олю та маленьку Оленку. Він написав, які ліки потрібні та як їх приймати. Я сходила до аптеки та купила все необхідне. Ми з Сашею нагодували хворих, потім вони випили ліки та лягли спати. Того дня я ночувала в сусідів.

Коли Олі стало краще, вона розповіла свою історію. Виросла вона в неблагополучній родині: тато їх кинув, мама знайшла нового чоловіка, та він дуже багато пив, спочатку мама намагалася з цим боротися, а потім почала пити з ним. До маленької Олі нікому не було діла. Уперше вона закохалася у 18 років. Дівчина довірилася першому зустрічному, який їй дав трохи тепла та турботи, та коли дівчина завагітніла, коханий зник. Так у 19 років Оля залишилася сама з маленьким Сашею на руках. Та вона намагалася підпрацьовувати, їй доводилося жити з мамою та вітчимом. Коли Саша підріс та пішов до дитячого садочка, Оля знайшла роботу в супермаркеті. Згодом вона сподобалася начальнику, та той її використав, і коли Оля завагітніла вдруге, сказав, що в нього є дружина та діти, і він їх кидати не збирається.

Згодом Олі все-таки хоч трохи пощастило: її знайшла бабуся – татова мама. Вона запропонувала Олі з дітьми переїхати до неї, так Оля стала моєю сусідкою. Бабуся нещодавно померла, та квартиру залишила Олі, тож вони тепер мали, де жити. Оля працювала та займалася дітьми. Проте коли вона захворіла, про неї нікому було потурбуватися. Освіти Оля не мала, тож заробляла небагато. Лікарняний їй не дали, тож вона змушена була брати «вихідні своїм коштом», гроші швидко закінчилися, і так вона опинилася у безвихідному становищі.

Мені стало дуже шкода Олю. Я стала приходити щодня: допомагала Саші з уроками, слідкувала, щоб він ходив до школи, прибирала, мила посуд, готувала їжу, поки Олі не стало краще настільки, що вона могла робити це сама. Згодом Оля та Оленка повністю одужали. Жінка пішла на роботу, а мала – у садочок. Оля поривалася віддати мені гроші, говорила, що може прибирати в мене безкоштовно, але я відмовилася. Якщо чесно, то за цей тиждень я дуже звикла до Олі та її дітей, мені було дуже приємно про них піклуватися, і це стало для мене сюрпризом, адже я вважала, що мені ніхто не потрібен.

Минуло декілька місяців. З Олею, Сашком та Оленкою ми спілкуємося щодня! Вони стали для мене справжньою сім’єю, і я зрозуміла, що саме цього в житті мені не вистачало для щастя. Тепер дуже приємно раніше повертатися додому, адже там мене чекають люди, які мене люблять!