Зупинка Олі була наступною, як тут вона помітила, що гаманець зник. Їй пощастило, що водій автобуса був її сусідом, тому не потрібно було платити за поїздку

«Ось так мене приймають на батьківщині. То мене покарали, що довго не приїжджала. Востаннє я була в Збитині на похоронах своєї мами. Останні мої спогади про село – це палке сонце та теплий вітер. Усю ніч я лежала на маминому ліжку і плакала, обійнявши її подушку. Наступного дня зібрала речі, віднесла ключ від хати сусідці та мерщій поїхала звідси. Хотіла чимдуж виїхати, можливо, боялася зустрічі».

Тітка Галя, зі своїм всевидющим оком, розповіла Олі, що всі Іванюти були: Петро з Марією, Олег з Надією. Олега дівчина не бачила вже дуже давно, років п’ятнадцять точно. Це та причина, чому Оля так рідко приїжджає в село. Привозила б Оленку, разом гуляли лісом, ягоди збирали, на річку ходили. Але через нього не може цього зробити….

Оля зі всіх сил намагалася згадати, де і коли бачила в останнє свій гаманець. А ж тут пригадала дивакуватого хлопчину. Вона стала та читає уважно назви сіл, сумку поставила на валізу. В один момент промайнуло повз очі молоде обличчя. Здалося воно дуже знайомим. Десь точно вона його бачила! Спочатку не звернула ніякої уваги, а потім зрозуміла, що це був той самий дивакуватий хлопець – злодій. Добре, що в гаманці грошей практично не було, тому що дбайлива донечка гроші позаховувала в різних місцях сумки.

Це була Оленки ідея, аби мама поїхала на малу батьківщину. Купила квиток в якості подарунку на 45-річчя. Дівчина працювала в одній великій фірмі з продажу нерухомості, тому без проблем купила мамі подарунок. Спочатку донька хотіла подарувати мамі поїздку в Туреччину, але та відмовилася, бо не хотіла їхати сама та й лячно трохи, нічого та нікого там не знає.

Дуже давно Ольга хотіла приїхати в село, але ніяк не наважувалася. У Збитині вже давно немає рідних, хто помер, хто виїхав із села. Будинок, що належав її сім’ї, повалився, тому сільрада його розібрала. Там пустує ділянка, ніхто так і нічого не будував. Тільки високі вишні там ростуть. В один момент Ольга згадала, що в гаманці була та сама світлина! Одна-єдина, вже геть стара. Жінка завжди її носила з собою. Стоять вони за руки, усміхнені, під деревом, вишнею.

Пригадується, це був одинадцятий клас. Олег ходив на роботу та відкладав зарплату на омріяного фотоапарата. І нарешті придбав його. Щастю не було меж. Цілими днями бігав по селу та все підряд фотографував – старих на лавці, корів, пастухів, собак. Того дня мама наказала Олі піти нарвати вишень для компоту, Олег прибіг на допомогу. Вони рвали, смакували, обіймалися, цілувалися, оце то був час.

Вирішили зробити спільну світлину, помістили фотоапарат на дереві, а самі стали навпроти нього, взявшись за руки. Протягом літа і дня не було, аби вони не зустрілися. Це було їхнє перше літо та, на жаль, останнє.

Люди в селі були шоковані, адже золота медалістка Ольга Столярчук, не вступила до університету, але при цьому залишилася жити у місті, а в село ні ногою. А як їх приїхати в село та глянути в очі людям, коли завагітніла? Дівчині здавалося, що увесь світ із нею сміється та зневажає. Оля все розповіла в листі коханому, а він на це відповів: «Ще не настав час для цього. Не можу я, в армію іду».

Так дівчина в село і не з’являлася. Пощастило Олі, що викладачка університету, куди хотіла дівчина поступати, виявилася дуже хорошою людиною. Вона запропонувала молодиці жити з її мамою, яка була вже в похилому віці та часто забувала замкнути двері у квартирі, виключити світло або газ. Ось так Ольга знайшла собі помешкання. Минуло декілька років і мала вже свою квартиру. Адже за цей час для викладачки дівчина та її дитина стали для неї рідними, тому без вагань переписала після матері квартиру на Олю.

Мама підтримувала доньку, заспокоювала, час від часу навідувала. Одного разу написала мати листа, в якому йшлося про те, що Олег повернувся та не сам, а з дружиною, що при надії. Скільки літ пройшло, а вони ще ні разу не бачилися. У селі говорять, що Олега дружина, Валя, взяла з нього обіцянку, що той забуває про своє минуле.

Ольга тим часом виховувала Оленку самотужки й при цьому навчалася на заочній формі навчання. Через деякий час їй запропонували в тому університеті викладати. Потім Оленка вступила в цей самий університет, якраз тоді, коли її мама захистила кандидатську. Оля не мала ніякого особистого життя, не хотіла, хоча пропозиція була, і не одна. Одного дня племінник зателефонував їй і повідомив про смерть Олега.

Крадіжка гаманця з дорогоцінною світлиною розворушило спогади з минулого. І село впізнало Ольгу. Воно назавжди закарбувало собі в пам’яті Ольгу щасливою. Вона пішла до вишень, постояла там, ніби гора з плечей з’їхала. Повернулася додому, а у прихожій на столі лежить клаптик паперу, на якому пише:

«Вибачте моєму сину. Я побачила в його тумбочці Ваш гаманець. Він у мене ще той бешкетник. Це така кара Господа, тому що не дозволила чоловікові бачитися з вашою донечкою. Адрес був вказаний у візитці. А світлина така ж сама була і в Олега, він її постійно носив із собою».

От таке то. Прийде момент і життя кожного розсудить. Кожен отримує по заслугах. Ольга відпустила минуле, і минулі образи на людей. Тому що нічого не зміниш, потрібно рухатися далі.