Сергій Петрович був старим холостяком. Жив собі та й жив — самотність його не бентежила. Працював, як віл у ярмі. Роботу любив. До всього ставився ідеально, щоб порядок був. А от з жінками не склалося — ідеальної так і не зустрів. Наприкінці липня, коли втомився дощенту, вирішив податися на південь, подалі від цивілізації. Заліз у інтернет, кинув оголошення.
Відгукнулася жінка з двома дітьми, мешканка приморського села. До моря — пішки хвилин 20, зате місце тихе, некурортне. Окрема кімната, а за його продукти — готують домашнє. Сергій піддався спокусі. Добрався без пригод, навігатор не підвів. Будинок старий, але охайний, кімната затишна, а господиня привітна. По подвір’ю бігав маленький песик — той-тер’єрик. У саду стигли фрукти, а діти, хлопчик і дівчинка, років по 10, допомагали по господарству. Господиня не докучала: запитувала, що приготувати, щедро частувала полуницею й усміхалася.
Сергій цілими днями пропадав на морі — плавав, лазив по скелях, фоткав і листувався зі старим другом у ВК. Частенько думав: звідки у 50-річної жінки такі малі діти? Задумався — та й спитав.
— Ганно Олександрівно, це ваші онуки?
— Ні, — відповіла Ганна. — Це мій син і дочка, просто пізні. Шлюб не складався, та й вирішила хоча б дітей народити. І не така вже я стара — мені ж 48.
Поки говорили, Сергій придивився до господині — приємна, лагідна, усміхнена. Ім’я йому подобалося: «Ганна», «Ганнуся»… Маму його так звали. А ще від неї пахло полуницею й вершковим маслом. Молоде вино було смачним, вечори прохолодними, а небо — зоряним. Обидва не кривлялись — дорослі ж люди. Днем поводилися звичайно, а вночі Сергій тихенько пробирався до Ганнусі, а потім — назад, у свою кімнату. Дітей будити ж не можна! Песик навіть не гавкав, тільки хитренько позирав, ніби все розумів. Гарний песик, економний. З’їдав пару ложок, але двір охороняв сумлінно. Звали його Матвійко.
Незабаром Матвійко почав ходити з Сергієм на море, навіть плавав! Вилізе, струснеся, висохне на сонечку — і додому біжить раніше за Сергія. А той — слідом.
Та одного разу Матвій не прийшов. Сергій кинувся шукати: кликав, кричав, розклеїв оголошення. Куди подівся песик? Стара сусідка сказала, що, може, приїжджі вкрали — ті, що живуть на іншому кінці села. Сергій пішов туди. Дочекався відповіді: «Вони поїхали годину тому — з маленьким песиком, у бік траси».
Сергій сів у машину й погнався. Наздогнав за 80 кілометрів, перегородив дорогу. З джипа вистрибнули дві дівчини — молоді, нахальні.
— Геть машину з дороги! Не вмієш їздити? Зараз поліцію викличемо!
— Викликайте, — відповів Сергій. — Тільки спершу поверніть собаку.
— Та ти що, розкрив рота?! — зареготала вища. — Він бездомний, ми його рятуємо!
— Не бездомний, — сказав Сергій. — У нього є сім’я. Не ваш це собака.
— Та йди ти! — заверещала друга. — Не прибереш машину —
