Володимир помітив хлопчика біля полиці з хлібом у магазині. Той стояв нерухомо, ніби вибирав не буханку, а чекав на когось, хто вже давно не повернеться. Худорлявий, у протертій куртці з розірваною кишеню, брудних розхристаних черевиках, на голові — зім’ята шапка, щоки від холоду стали рожевими, а рукавички — як старі іграшки, розтягнуті й чужі.
Його погляд був не дитячий. Не було в ньому ні благання, ні розгубленості — лише тихе очікування. Погляд дорослого, який занадто рано зрозумів, що допомоги чекати нізвідки. Прямий, уважний, спокійний.
Володимир уже пройшов повз, навіть поклав у кошик свій звичний батон, але потім обернувся. Хлопчик стояв там само, немов прирослий до підлоги, наче вірив: якщо просто залишитися — щось зміниться.
Цей погляд був болюче знайомий. Колись, років п’ятнадцять тому, в інтернаті, де Володимир проводив майстер-класи, був хлопчик з таким самим поглядом. Без слів, лише німий крик: “Поміть мене”.
За кілька хвилин він знову побачив його біля каси. Хлопчик стояв у черзі з двома карамельками в руках. Без кошика. Касирка щось сказала про нестачу. Той не сперечався, просто мовчки поклав одну цукерку назад і простягнув гроші. Рухи були чіткі, без зайвих емоцій — як у дорослого, який уже давно вміє рахувати кожну копійку.
— Слухай, — підійшов Володимир, намагаючись говорити тихо, — давай я тобі щось куплю. Хліб, молоко, ковбасу. Не бійся, я не чіплюсь. Просто так. Добре?
Хлопчик подивився на нього — спокійно, без страху, але з насторогою, якої в дитини бути не повинно.
— Навіщо? — просто запитав він.
Це був не виклик. Не захист. Просте питання. Без емоцій. Наче перевірка: чи варто взагалі говорити.
— Бо… можу. Бо ти заслуговуєш на більше, ніж одна цукерка.
— Просто так не буває, — відповів хлопчик. — Люди просто так нічого не роблять. Ви чийсь тато?
— Був. У мене є донька. Ми давно не разом, вона з мамою у Львові. Пишу їй. Дні народження не забуваю. Але розумію, що це — не те.
Хлопчик немов кивнув про себе. Він уже чув щось подібне. Або знав це по-своєму.
— Тоді добре. Купіть мені картоплі. Гарячої. І ковбасу. Один шматочок. Без гірчиці. Вона… занадто доросла.
Вони вийшли на вулицю. Мороз пече щоки, зупинку продувало вітром. Володимир передав пакет, не роблячи з цього події.
— Де живеш?
— Недалеко. Але додому не хочу. Мама спить. Вона втомлюється. Може, і завтра буде спати. Краще тут. На лавочці. Тут тихіше. І люди в очі не дивляться.
Вони сіли. Володимир мовчки спостерігав, як хлопчик їв. Повільно, з гідністю, як дорослий на діловій вечері. Тримав ковбасу обома руками, акуратно відкушував. Не жадібно. У цьому хлопчикові було більше терпіння, ніж у більшості дорослих.
— Я Юрко. А ви?
— Володимир.
— А ви зможете… ну, трохи… Побути татом? На годину. Не по-справжньому. Просто щоб… був поряд. Щоб здавалося, що все як у всіх.
У Володимира стиснулося в горлі. Він кивнув. Повільно. Щиро.
— Зможу.
— Тоді скажіть мені, що без шапки не можна. Що соплі до пояса. І запитайте, як у школі.
— Гей, Юрко, де шапка? Холод, а ти як у літі. Соплі не встигаємо витирати. Ну і як там з математикою?
— Трійка. Але поведінка — відмінно. Допомагав бабусі перейти дорогу. Впустив її сумку, правда. Але потім допоміг зібрати. Вона сказала, що головне — старатися.
— Так і є. Але шапку — надягай. Про себе треба дбати. Ти в себе один.
Юрко посміхнувся. Доев, витер руки. Як дорослий перед нарадою.
— Дякую, що ви не такі. Інші або жаліють, або дають поради. А ви — просто були. І це… краще.
— Якщо завтра буде я тут — прийдеш?
— Не знаю. Може, мама прокинеться. А може, і ні. Але можливо, прийду. Я вас запам’ятав. У вас очі не брешуть.
Він підвівся. Не попрощався — лише сказав “до побачення”. І пішов. Легкий, але з якоюсь внутрішньою тишею в кроці, як у тих, хто давно зрозумів: за ними ніхто не побіжить.
Володимир залишився. Потім встав, викинув порожню чашку. Довго дивився туди, куди пішов Юрко. Усередині було важко. Хотілося наздогнати його. Але він знав — не можна руйнувати стіни, які дитина сама будує, щоб вижити.
Наступного дня він знову прийшов. І через день. І ще. Сидів на тій самій лавочці, тримав газету або каву. Робив вигляд, що просто відпочиває. Іноді Юрко не приходив. І це розривало серце. Але коли хлопчик з’являвся — у тій самій куртці, з тим самим поглядом, — Володимир відчував, як щось оживає усередині.
Одного разу Юрко підійшов із двома пластиковими стаканчиками. Один простягнув йому:
— Сьогодні ви були татом. А тепер я побуду сином.Юрко мовчки подивився вгору, і в його очах вперше за довгий час з’явився справжній, немовби дитячий, блиск.
