Тимофій помітив хлопчика біля полиці з хлібом у крамниці. Той стояв нерухомо, ніби обирав не палянички, а чекав когось чи чогось, що вже давно не повернеться. Стрункий, у вицвілій куртці з розірваною кишенею, черевики брудні й зношені, шапка зісунута набік, а щоки від морозу яскраво-рожеві, а рукавички — немов старі іграшки, растягнуті й чужі.
У нього був погляд, який рідко зустрічається у дітей. Не благання, не розгубленість — лише тихе, внутрішнє очікування. Погляд дорослого, який занадто рано зрозумів, що допомоги чекати нізвідки. Прямий, уважний, наполегливо спокійний.
Тимофій уже пройшов повз, поклав у кошик звичайний батон, але потім обернувся. Хлопець стояв на тому ж місці, немов прирослий до підлоги, ніби вірив: якщо просто залишитися тут — щось зміниться.
Цей погляд був болюче знайомий. Років п’ятнадцять тому, у дитбудинку, де Тимофій проводив майстер-класи, був хлопчик з таким самим виразом очей. Там не було слів — лише німий крик: *«побач мене»*.
За кілька хвилин він знову побачив його біля каси. Хлопець стояв у черзі з двома карамельками. Без кошика. Касирка, судячи з голосу, щось сказала про нестачу. Він не сперечався, просто мовчки поклав одну цукерку назад і простягнув гроші. Рухи були чіткі, звичні — як у дорослого, який давно звик відмовлятись від усього, що не по кишені.
— Слухай, — підійшов Тимофій, намагаючись говорити тихо, — давай я тобі щось куплю. Ну, хліб, молоко, ковбасу. Не бійся, не лізу. Просто так. Добре?
Хлопець подивився на нього — відверто, рівно, без страху. Але з настороженою усвідомленістю, якої в дитини бути не повинно.
— А навіщо? — просто запитав він.
Це не був виклик. Не захист. Просто питання. Без емоцій. Ніби перевірка: чи варто взагалі відповідати.
— Бо… можу. Бо ти заслуговуєш на більше, ніж одна цукерка.
— Просто так не буває, — відповів хлопчик. — Люди просто так нічого не роблять. Ви чийсь тато?
— Був. У мене є донька. Ми давно не разом, вона з мамою у Львові. Пишу їй. День народження не забуваю. Але розумію — це не те. Це — мінімум із усього, що потрібно.
Хлопець ніби кивнув про себе. Він уже чув щось подібне. Або знав це по-своєму.
— Тоді гаразд. Купіть мені картоплі. Гарячої. І ковбаски. Один шматочок. Без гірчиці. Вона… занадто доросла.
Вони вийшли на вулицю. Мороз шпигав у ніс, зупинку продувало вітром. Тимофій передав пакет, не роблячи з цього події.
— Де живеш?
— Недалеко. Тільки додому не хочу. Мама спить. Вона втомлюється. Може, і завтра спатиме. Краще тут. На лавочці. Тихіше. І люди не дивляться в очі.
Вони сіли. Тимофій мовчки спостерігав, як хлопець їв. Повільно, з гідністю, немов на діловій зустрічі. Тримав ковбасу обома руками, акуратно відкушував. Не жадібно. У ньому було більше терпіння, ніж у більшості дорослих.
— Я Олесь. А ви?
— Тимофій.
— А ви зможете… ну, просто трохи… Побути татом? На годину. Не по-справжньому. Просто щоб… було. Ніби все як у всіх.
У Тимофія здавило горло. Він кивнув. Повільно. Щиро.
— Зможу.
— Тоді скажіть мені, що без шапки не можна. Що соплі до пояса. І запитайте, як у школі.
— Гей, Олесю, де шапка? На дворі як з морозильника, а ти ніби в липні. Соплі за хвилину замерзнуть. Ну й що з математикою?
— Трійка. Але поведінка — відмінно. Допоміг бабусі перейти дорогу. Правда, випустив її торбинку. Але потім допоміг зібрати. Вона сказала, що головне — намагатися.
— Так і є. Але шапку — надінь. Себе треба шанувати. Ти ж у себе один.
Олесь усміхнувся. Доев, витер руки. Як дорослий перед нарадою.
— Дякую, що ви не такі. Інші або жаліють, або повчають. А ви… просто були. І це… краще.
— Якщо завтра я тут буду — прийдеш?
— Не знаю. Може, мама прокинеться. А може, і ні. А може, прийду. Я вас запам’ятав. Ви — справжній. У вас очі не брешуть.
Він підвівся. Не попрощався — лише сказав *«до побачення»*. І пішов. Легкий, але з якоюсь внутрішньою тишею в кроках, як у тих, хто давно зрозумів: за ним ніхто не побіжить.
Тимофій залишився. Потім встав, викинув стакан. Дивився туди, куди пішов Олесь. Всередині було важко. Хотілося наздогнати. Але він знав — не можна руйнувати стіни, які дитина сама собі зводить, щоб вижити.
Наступного дня він знову прийшов. І ще через день. І ще. Він сидів на тій же лавочці, тримав газету або каву. Робив вигляд, що просто відпочиває. Іноді Олесь не приходив. І це розривало серце. Але коли він таки з’являвся — у тій самій куртці, зЙого очі світилися ніжним вогником, коли він урочисто простягнув Тимофію намистину з ягід горобини — маленьке, недбале намисто на нитці, перев’язаній у вузлик.
