«Це вже занадто!» — Марія відмовилася приймати гостей, які перетворили її квартиру на безкоштовний пансіонат
Бувають у житті історії, ніби вихвачені з комедійного серіалу — смішно, звісно, лише оточуючим. А самій героїні — ані весело, ані легко. Саме таку розповідь нещодавно почула я від сусідки по сходовому майданчику — Марії, тендітної, спокійної жінки років тридцяти п’яти. Зовні — втілення інтелігентності, але, як виявилося, і у таких людей терпіння має межі.
Колись вона мешкала у Львові, працювала в районній бібліотеці й оберталася серед знайомих — компанія була різношерста, але добродушна. Один із них — Сашко, жартівник і майстер флірту, з яким іногда бачилися на чаюваннях. Друзями вони не були, просто знайомі по життю. Потім Марія перебралася до Києва, знайшла гарну роботу, облаштувала затишну квартирку на Печерську й майже забула про старих «друзів» з минулого.
Але одного разу… Сашко знову з’явився в її житті.
Минуло кілька років — він встиг одружитися, розлучитися й знову побрався. Випадково вони зустрілися на відпочинку в Одесі. Сашко, як виявилося, був там не з новою дружиною, а… сам. Марія тоді не вникала, чому й навіщо — їй це було байдуже. Чоловік намагався розговорити її: як справи, де мешкає, які плани. Вона ввічливо підтримувала бесіду, але — без запалу.
За тиждень він подзвонив:
— Слухай, ми з Олею (так звали його першу дружину) у Києві. Приїхали на пару днів, чи можна в тебе переночувати?
Марія остолбеніла. Ввічливо відмовити не встигла — через три години вони вже стояли біля її дверей із валізами. «Ну що ж, — подумала вона. — День-другий, переживу». Але день-другий перетворилися на п’ять… а потім і зовсім на невизначений термін.
Сашко й Оля почували себе як вдома. Ходили по квартирі у спідній білизні, вимагали вечерю, влаштовували дискотеки ввечері, пили вино з її келихів, не прибирали за собою й навіть запросили якихось друзів — «на чашку чаю».
— А можна ще на денёчок залишимося? Тут так затишно! — цвірінькала Оля, намазуючи собі бутерброди з її холодильника.
Марія терпіла, стискала зуби й лише на п’ятий день виставила їх за двері. Сказала, що захворіла, і посилалася на термінові справи. Після їхнього від’їзду вимила квартиру до блиску й вирішила: більше — ніколи.
Минув місяць. Марія ледь відійшла, як знову задзвонив Сашко.
— Привіт! Ми з новою дружиною, Тетяною, будемо у столиці на тиждень. Як справи? Сподіваємося, нас приймеш?
У Марії все всередині закипіло. Вона навіть на стільці випросталася.
«Це вже не просто нахабство. Це — вторгнення», — подумала вона.
Марія спокійно, але рішуче відповіла:
— Люди, я вас поважаю, але моя квартира — це не готель. У мене немає ні моральних, ні фізичних сил знову втручатися в це. Якщо ви у Києві — є готелі, хостели, оренда житла. Сподіваюся на розуміння.
Сашко замовк, потім поклав слухавку. Ні подяки, ні вибачень — лише тиша.
Пізніше Марія ділилася зі мною:
— Мабуть, раніше я не вміла казати «ні». Думала, що бути доброю — це мовчки терпіти. А тепер розумію: поважати треба насамперед себе. І якщо я не хочу приймати гостей — це не робить мене поганою. Це робить мене дорослою.
Як гадаєте, Марія вчинила правильно? Чи все ж варто було проявити співчуття й впустити «друзів» ще раз? Де межа між гостинністю і відвертою нахабністю?
