**Щоденник самотніх сердець**
Перед Новим роком мешканки будинку для літніх у маленькому містечку під Карпатами з надією чекали на своїх дітей. Ті, хто не міг ходити, слухали оповідки «ходунів», які визирали у вікна, сподіваючись побачити знайомі постаті. Але сніг завалив стежку до воріт, і жодна жива душа не звернула з розчищеної центральної дороги до притулку. Двір потонув у сугробах, наче нікому не було діла до самотніх старих.
У Ганни Іванівни був син, про якого вона розповідала з гордістю, хоч і з легким докором перед подругами. Її Тарас був успішним архітектором, невістка — бухгалтеркою у великій фірмі, а онук вже закінчував університет. Ідеальна родина, про яку інші могли лише мріяти. У подруг же діти були хто в бігах, хто у запої, а хто й зовсім зник безвісти. Ганна ніби соромилася свого щастя, але в душі тримала надію, що Тарас про неї не забуде.
Ввечері бабусі збиралися у спільній кімнаті й, щоб пам’ять не вгасала, переказували одна одній історії свого життя. Повторювали старі байки, чіпляючись за спогади, як за рятувальне коло.
Ганна, коли тільки потрапила до притулку, розповіла подрузі Марії, що народилася у глухому закарпатському селі. Кілька років тому син умовив її покинути рідний дім. Обіцяв турботу, затишну кімнату у своїй квартирі. Чоловік Ганни, небіжчик, не хотів їхати, бурчав, що місто — не для них, але здався. Тарас, знаючи, що батько — ветеран Другої світової, побачив у цьому вигоду. Прописав його в місті, і незабаром родина отримала просторину трикімнатну квартиру. Невістка, Оксана, не стримала сліз радості — до того вони тіснилися у захаращеній комуналці.
Але через рік чоловік Ганни помер. Вона залишилася сама, і горе так підкосило її, що стався інсульт. Дивом вилікувалася, почала ходити, але догляд за нею став тягарем для родини. Оксана все частіше злилася, клацала дверима, а інколи й кричала на Тараса. Ганна все чула й, не в силах терпіти сварки, сама попросила сина: «Відвези мене в притулок, не хочу, щоб ви через мене сварилися». Тарас мовчки кивнув, і незабаром Ганна опинилася у будинку для літніх.
У Марії була своя біда. Її син, Василь, був доброю людиною, але життя його пішло під укіс. Він сидів у в’язниці, але перед Новим роком мав вийти на волю. Марія чекала його, як чекають дива. Вона розповідала, що винна у всьому — його дружина, Наталя. Та працювала у продуктовому магазині й носила додому то ковбасу, то сир, а потім і пляшки з горілкою. Спочатку пили «для настрою», але незабаром це стало їхнім життям. Наталю вигнали з роботи, і вони з Василем почали красти. Спочатку обікрали дім Марії, потім дісталися до сусідів. Коли у бабусі віднялися ноги, вона не витримала й попросилася в притулок, щоб не бачити, як син котиться в прірву.
Василь потрапив за ґрати, але у листах клявся матері, що справиться, почне нове життя. Про дружину не згадував — Марія навіть не знала, чи жива та. Кожного ранку вона молилася, щоб син виконав обіцянку й прийшов до неї.
День схилявся до вечора, а біля воріт так ніхто й не з’явився. Бабусі пошепки питали: «Може, щось трапилося? Невже вони просто забули?» Надія танула, як сніг під рідкісними променями зимового сонця.
Коли оголосили відбій, до кімнати Ганни та Марії зайшла чергова медсестра:
— Маріє Миколаївно, у вашого Василя на руці татуювання у вигляді дуба є?
— Є! — скрикнула Марія, зірвавшись з ліжка, незважаючи на біль у ногах.
— Живий він, не бійтеся. У вартівні спить, біля котельні. Одяг на ньому подертий, борода до грудей. Хотів до вас, та соромився у такому вигляді показатися.
— Оленко, голубко, візьміть гроші, нагодіть його, приберіть, — заплакала Марія, простягаючи медсестрі зім’яті купюри.
— Не треба грошей, — усміхнулася та. — Він ситий, зігрітий, вимитий. Спить міцно. Завтра зранку чекайте у гості.
Марія, витираючи сльози, дякувала медсестрі, а та лише махнула рукою й вийшла. Ганна лежала, втупившись у стелю. Тарас не приїхав. Обіцянка, дана сином, виявилася порожнім звуком. Серце стискалося від туги, але вона мовчала, не бажаючи затьмарювати радість подруги, чия надія в цю мить здавалася єдиним світлим променем у їхній холодній кімнаті.
**P.S.** Іноді найбільший біль — це не те, що тебе кинули, а те, що хтось інший отримав те, про що ти мріяв. Але якби ми вміли радіти за інших, наше серце мало б менше ран.
