Ох, слухай, я завжди була тихою та замкненою, любила самоту більше за галасливі компанії. Після весілля я взагалі відчула, що в чоловікові знайшла все те тепло, розуміння та підтримку, яких, можливо, мені не вистачало раніше. Мені було добре в цьому затишному світі для двох. Друзів було небагато, але надійних: з двома подругами ми жили в різних містах, іногда дзвонили, листувались. У нас було те саме — рідке, але щире. І цього мені цілком вистачало.
Але була ще одна. Марічка.
Як вона з’явилася в моєму житті — не поясню. Зустрілися випадково, побалакали, обмінялися номерами. Спочатку все було невинно: привітання на свята, несподівані послуги, турбота. Марічка ніби вплелася в моє життя, але витягти цю ниточку вже не виходило — усе здавалося таким милим. А потім я зрозуміла: нам не по дорозі. Вона була з іншого кола, і серед моїх друзів та колег її фамильярність іноді вганяла мене в сором. Після її «жартів» наставала мертва тиша, яку доводилось швидко заповнювати сміхом чи словами. Я щоразу виправдовувалася: «Марічка — душевна людина. Не судіть по поведінці».
Вона ніби відчувала, коли в мене гості, і з’являлася саме тоді. Без запрошення. З неминучою пляшкою шампанського. Навіть якщо були люди, яким таке вгощення здавалося дивним. І щораз — тост. Довгий, урочистий, де я представала майже святою: «…ми з Олесею, хоч і не однієї матері діти, але як вареники з одного тіста…». Соромно, ніяково, неприємно.
Чоловік її не терпів. Казав, що я піддаюся маніпуляціям через слабкість характеру. Він парирував її промови такими ж пишними компліментами, а потім йшов, залишаючи мене наодинці з цим «театром абсурду». Ми часто сварилися через Марічку. Я звинувачувала його в снобізмі, а він мене — у сліпоті.
Але тепер до суті. Марічка була поряд 12 років. І, здавалося, за ці роки не трапилося нічого страшного. А потім почалося.
На один із днів народження вона подарувала мені гарну нейлонову білизну. Після першого дня носіння тіло вкрилося висипом. Діагноз — алергія на синтетику. Відтоді — тільки бавовна. Тоді я й не подумала пов’язувати це з Марічкою.
Через кілька місяців мої трохи хвилясті волосся стали кучерявими, як у мулатки. Спутувалися у ковтуни, випадали пучками. Я мучилася, поки не викинула розческу — теж подарунок Марічки. Волосся почали відновлюватися.
Потім — зникнення великої суми з гаманця. Того самого, який вона подарувала мені на 8 Березня. Чоловік тоді вперше кинув: «Та хто ще міг вибрати таку огидну форму гаманця?!».
Моя донька Софійка почала погано почуватися після кожного візиту Марічки. Нудота, температура, блювання. Чоловік жартував: «Софійку від Марічки нудить». Я сміялася. Даремно.
Наш кіт, Боня, жив із нами 7 років — ласкавий, кастрований, спокійний. Одного разу нас не було вдома два дні. Марічка, запропонувавши подбати про нього, забрала до себе. Після повернення кіт несподівано накинувся на мене — роздер плече до крові. Відтоді став агресивним. І щоразу, коли він поводився дивно, лунала фраза: «…після того, як побував у Марічки…»
Я ще нічого не розуміла. Поки не сталося те саме.
Проводжаючи Марічку, я машинально взяла пульт і переключила камеру в під’їзді. Вона була замаскована — ніхто, крім родини, про неї не знав.
На екрані я побачила: Марічка сидить навпочіпки перед нашими дверима і… чистить килимок. Потім дістає з сумки щось, піднімається на шкарпетки і кладе це над дверною коробкою. Іде.
Коли я, заціпеніла, провела рукою по верху коробки — укололась. Там стирчали три іржаві голки. А під килимком — зерна, викладені дивним візерунком. Я б їх ніколи не побачила — адже прибиральниця регулярно миє підлогу.
Я завернула голки й зерна в папір і поклала до вечора.
Чоловік вислухав мене і вперше за 15 років шлюбу назвав дурДзвонила їй в останнє й сказала: “Якщо ще раз побачу тебе — підеш додому з переламаними руками”.
