«Татусю, я додому хочу»: як мене вигнали з рідної оселі
Ця історія справді витирає сльози. Зрада власної дитини та рятунок, який прийшов, коли вже не лишалося віри.
Віктор Сергійович стояв на балконі старої київської хрущовки і нервово курив. Руки тремтіли, а серце билося так, ніби хотіло вирватись назовні. Хто б міг подумати, що у свої 72 роки він опиниться нікому непотрібним, наче зайвий тягар. А ще недавно в нього був дім, родина, кохана дружина…
— Тату, ну що ти знову? — увірвалася в кімнату Оксана, його єдина дочка. — Ми ж просто просимо віддати нам твою кімнату. Андрійко та Данилко вже великі, а сплять на розкладачці. Це ж незручно!
— Оксанко… — тихо промовив Віктор. — А чому я маю доживати віку в притулку? Якщо тісно — зніміть житло або переїдьте до свекрухи. Я — не зайвий у цьому домі…
— Дякую, тату, ти все сказав, — хлопнула дверима Оксана й пішла, залишивши після себе запах парфумів і гіркоту.
Віктор опустився у крісло, погладив старого пса Байра і раптом відчув, як очі наповнилися сльозами. Він давно не плакав, але зараз — не втримався. П’ять років, як не стало Марії… Разом вони прожили сорок років, пліч-о-пліч, і ніколи б не повірив, що їхня донька — їхня Оксана — колись так вчинить…
Вони виховували її з любов’ю, турботою. Все найкраще — їй. А виросла холодною й розрахунковою.
— Дідусю, ти що, не любиш нас з Данилком? — увірвався восьмирічний Андрійко. — Мама каже, що ти жадібний! Кімнату свою нам не віддаєш!
— Онучку, хто тобі таке наговорив… — голос Віктора задрижав.
Він зрозумів: донька налаштувала дітей проти нього. Старий важко зітхнув і прошепотів:
— Гаразд. Кімната буде вашою…
Оксана буквально влетіла з сяючими очима.
— Тату, правда? Дякую! Я вже домовилась — ми влаштуємо тебе в чудовий пансіонат, затишний, з лікарським доглядом. Байра тебе не залишить, чесно!
Минуло всього два дні. І ось він, Віктор Сергійович, опинився у дешевому притулку для самотніх літніх людей на околиці Києва. Запах сирости, облуплені стіни, сум в очах сусідів. Жодного «догляду» та «затишку», як обіцяла донька. Просто забуте місце для забутих людей.
— Новий? — спитала сусідка по ліжку. — Мене Ганна звати. Тебе теж рідні скинули?
— Так, — кивнув Віктор. — Донька. Кімнату звільнити попросила.
— А в мене дітей не було. Квартиру переписала на племінника… а він мене сюди — з речами. Хоч не на вулицю, то й добре.
Вони розбалакались, згадували минуле, сумували за близькими. З часом Ганна стала єдиним світлом у житті Віктора. Вони гуляли сумним подвір’ям, грілись на сонці, тримаючись за руки, ніби двоє підлітків, яким знову по двадцять.
А донька так і не з’явилась. Навіть не брала слухавку. Віктор хотів лише дізнатись — як там Байро? Чи живий?
Одного разу, проходячи територією, він зустрів колишнього сусіда — Івана.
— Віктор Сергійович?! Ви ж у село поїхали, Оксана казала! І Байра, мабуть, із собою забрали?
— Як то?.. — голос Віктора затремтів. — Що з собакою?
— Вона його на вулицю викинула. Я підібрав і віддав добрим людям. Пес — золото. А вона… квартиру, кажуть, здає. Сама з чоловіком у свекрухи живе. Що з нею, Віктор Сергійович? Як могла…
Віктор закрив обличчя руками й, ніби зламаний, прошепотів:
— Сину… Я додому хочу…
— Ви не самі. Я юрист. Допоможу. Головне — скажіть, ви виписувались?
— Ні. Але в неї зв’язки… Могла…
— Тоді збирайтесь. Розберемось!
Перед від’їздом Віктор зайшов до кімнати Ганни:
— Ганнусю, не плач. Я повернусь. За тобою теж повернусь. Обіцяю.
— Навіщо я тобі, стара… — прошепотіла вона.
— Не кажи дурниць. Ти мені потрібна.
Коли вони з юристом приїхали до квартири, виявили новий замок. Іван почав діяти. З’ясувалося: Оксана здала житло орендарям, сподіваючись, що батько зникне назавжди. Але документи, які вона готувала, виявилися недійсними. Через суд вдалося повернути все назад. Закон на боці Віктора.
— Дякую тобі, сину… Тільки мені страшно. Що вона ще вигадає?
— Продавши квартиру, можна виділити їй частку. Решту — на будиночок у селі. Тихо, спокійно. І більше ніхто вас не чіпатиме.
Через пару місяців Віктор Сергійович разом із Байром заїхав у невеличкий дерев’яВони посадили вишні, годували курей і кожен вечір сиділи на лавочці, тримаючись за руки, бо щастя — це не великі будинки, а теплі серця поруч.