Кинули, як бездомного пса
— Дівчино, у вас телефон впав! Зачекайте! — гукнув незнайомець, перекриваючи шум зливи.
Оксана брела порожніми вулицями Києва, не помічаючи холодних крапель, що котилися по її обличчю, змішуючись із сльозами. Вона обернулася, глянула на чоловіка з втомленою байдужістю й нахмурилася.
— Це ваш? — запитав він, простягаючи мокрий телефон з тріснутим екраном.
— Мій… — ледве чутно відповіла Оксана, голос тремтів від холоду й болю.
— Чому ви сама під таким дощем? Без парасольки, промокли наскрізь! Захворієте! — у його голосі лунала щира турбота.
Чоловік не виглядав нав’язливим, і Оксана, піддавшись якомусь внутрішньому пориву, пішла за ним під навіс крамниці. Вони зайшли в невеличку кав’ярню на розі, щоб зігрітися за чашкою кави.
— Я Тарас, — представився він, посміхаючись. — А ви?
— Оксана… — тихо промовила вона, дивлячись у підлогу.
— Що змусило вас блукати самій у таку погоду? Навіть собаку в такий дощ забирають додому.
— А мене… мене вигнали, як бездомного пса, — вирвалося в Оксани, і голос її задрижав від нахлинулих сліз.
Спогади навалилися, ніби буря. Серце стиснулося від болю, який вона так силкувалася придушити. Оксана ніколи не думала, що її життя, побудоване з такими зусиллями, розіб’ється в одну мить. Вона й Дмитро пройшли через усе: купили будиночок під Києвом, відкрили невелику пекарню, мріяли про дітей. Оксана розчинилася в роботі, лізла по кар’єрних сходах, забуваючи про себе. А сьогодні Дмитро підняв на неї руку. Вона схопила пальто та вибігла з дому під холодний дощ.
З собою — лише паспорт, банківська картка і телефон, що тепер ледве працював.
— Ваш телефон зовсім промок, — помітив Тарас, намагаючись змінити тему.
Оксана раптом усвідомила, що їй нікуди йти. Чуже місто, ні друзів, ні рідні. Вона опинилася сама, наче в порожнечі. Сльози хлинули з очей, і вперше за довгі роки вона дозволила собі розплакатися.
— Через телефон плачете? Я можу його полагодити, — м’яко промовив Тарас, намагаючись втішити її.
— Яке вам діло до мене? Ми ж навіть не знайомі! — спалахнула Оксана, але в її голосі було більше розпачу, ніж злості.
— Не сердьтеся, просто… побачив вас, зрозумів, що щось не так. Хотів допомогти, — спокійно відповів він.
Оксана глибоко зітхнула, намагаючись заспокоїтися, і вирішила розповісти свою історію цьому випадковому перехожому.
— Я приїхала сюди дванадцять років тому з Полтави. Батьки залишилися там, зв’язок майже втрачений. Усі ці роки я жила роботою. Друзів немає — не було часу їх заводити. Кожна хвилина йшла на проекти, на пекарню, на мрії про майбутнє. Я думала, що це правильно. А сьогодні… Дмитро прийшов додому злий. Я покликала його вечеряти, а він почав кричати, що я не купила його улюбленого вина. Я не стала купувати — він і так занадто багато п’є. Я мовчала, щоб не сваритися, але він… він ударив мене. Ребро болить, навіть дихати важко.
— Мені це знайомо, — тихо сказав Тарас. — Моя кузина жила з таким самим чоловіком. Я розумію, як вам важко. Дозвольте допомогти.
— Навіщо вам мої біди? — втомлено відповіла Оксана. — Це не вперше. Поживу кілька днів у знайомої, потім повернуся. Він сам зателефонує, вибачиться. Як завжди.
— Але ваш телефон не працює, — зауважив Тарас.
— Тоді сама піду просити вибачення, — гірко усміхнулася вона. — А що мені ще робити? Іншого виходу немає.
— А може, це знак? — раптом сказав він. — Знак, що пора щось змінити. Почати нове життя.
Оксана задумалася. Думка про нове життя не раз спадала їй на серце, але страх завжди зупиняв. Занадто багато було вкладено в ці роки, занадто багато втрачено. Але зараз, під шум дощу, слова Тараса звучали наче порятунок.
— Давайте я відвезу вас в одне місце, — запропонував він. — Там безпечно, зможете залишитися, скільки треба. Телефон полагоджу, привезу. А потім вирішите, як жити далі. Добре?
— Дякую… — тихо промовила Оксана, уперше за вечір відчувши полегшення.
Вона видихнула, ніби з плечей спав тягар. Уперше за довгі роки хтось взяв на себе її турботи. Вона заслужила перепочинок, хоча б на кілька днів, після всіх цих років безкінечної гонитви.
