**Очікування щастя**
Кажуть, що чекати на щастя краще, ніж саме щастя. Адже поки чекаєш, мрієш, уявляєш – ти вже щасливий. А мить, коли воно приходить, така коротка. Не встигаєш насолодитись, зрадіти – а воно вже звичайне, буденне. І знову починаєш чекати…
У Коваленка було все: квартира у Києві, машина, добре місце в офісі з гарною зарплатою, дружина Оксана – красуня ще зі школи. Перше кохання переросло у сім’ю, попри всі перепони.
А ще в них була чотирирічна донечка Соломійка. Дружина сиділа з нею вдома, а Соломійку, свою маленьку зірочку, Коваленко любив до самозабуття.
Ще чого ж більше? Живи та радій. Але людська натура така – коли все є, хочеться ще.
З дружиною вони звикли один до одного, розумілись без слів, навіть по мовчанню. Пристрасть згасла, залишились спокій і звичка.
Вранці Коваленко випивав чашку міцної кави, яку вже готувала Оксана, вдягав випрасувані сорочки, пахучі свіжістю, цілував дружину в щоку та їхав на “Фольксвагені” у офіс.
Ввечері його чекала смачна вечеря. У вихідні вони їздили на шашлики до батьків у Вишгород, а взимку катались з гірки. Ні, Коваленко був вдячний долі. У кого так складається життя зразу? Але…
Одного дня в офісі з’явилась нова співробітниця – молода, з чорними, трохи скісними, наче у лані, очима. Її звали Мар’яна. Мар’яна Бойко. Маруся. Не ім’я – пісня. Чи то очі, чи то музика в її імені, чи просто спрага чогось нового – але вона запала йому в серце. Здавалось, саме її він чекав.
Він постійно натикався на Марусю: біля кавомашини, у коридорі, у кафе під час обіду. Вона теж шукала його погляду. І Коваленко вирішив зробити крок.
Одного ранку, під’їхавши до офісу, він зачекав у машині, поки не побачив, як вона йде легкою ходою. Зустрілись біля дверей, ніби випадково. Він відчинив їй двері, пропускаючи вперед.
У ліфті він крадькома розглядав її. Іноді ловив її швидкі, зацікавлені погляди. Але поговорити не виходило – ліфт завжди був повний.
Аж поки одного разу їхали на восьмий поверх удвох. Він заговорив про роботу, погоду, плани на вихідні. Вона посміхалась, поглядаючи злегка насмішливо.
Так минула осінь, прийшла зима. Перед НовиА потім одного разу, коли він знову зустрів Марусю біля кавомашини, вона спокійно сказала: “Я вийшла заміж, тепер моє прізвище — Шевченко”, і в цю мить Коваленко зрозумів, що його чекання нарешті закінчилось, а справжнє щастя завжди було поруч, у теплі дружининих рук та сміху маленької Соломійки.
