Моя бабуся не мала смартфона, але вміла слухати мене краще за всіх…
Вона не користувалася Viber, не робила селфі й навіть не знала, як відповісти на відеодзвінок.
Але коли я говорила, вона дивилася мені в очі — і я відчувала, що для неї весь мій світ був важливим.
У неї не було фільтрів, але її обличчя сяяло яскравіше за будь-який екран.
Вона не користувалася стікерами, але одним міцним обіймом казала: «Усе буде добре».
Ніколи не вмикала режим «Не турбувати», бо її серце завжди було відкритим для мене.
Ніколи не писала «кохаю» у повідомленні. Краще обіймала на прощання, годувала варениками й слухала без слів.
Сьогодні я сумую за нею сильніше, ніж за будь-яким сповіщенням у телефоні.
Бо сучасний світ дав нам тисячу способів говорити,
але забрав просту здатність чути один одного.
Це не публікація для лайків. Це правда.
