Олеся розклала кашу по тарілках, намалювала варенням смішну рожицю в тарілку сина.
— Чоловіки! Снідати! — покликала вона, розливаючи по чашках свіжозаварену каву.
Ярко сів за стіл і невдоволено глянув на тарілку.
— Не люблю кашу, — похмуро сказав він.
— Це що за новини? Вівсянка дуже корисна. Якщо хочеш піти на ковзанку, треба сперту добре поснідати. — Тарас сів навпроти сина, набрав ложку каші і відправив у рот.
— М-м-м… Як смачно. Наша мама — чарівниця. Повір, ніхто так смачно не готує вівсянку, як вона.
Ярко недовірливо подивився на батька, але теж узяв ложку в руку. Коли він усе з’їв, Олеся забрала порожню тарілку і підсунула синові чашку з кавою.
— Щось трапилося? — спитала вона чоловіка. — Останніми днями ти якийсь задумливий. На роботі проблеми?
— Я все з’їв. Коли на ковзанку підемо? — радісно спитав Ярко.
— Іди, пограйся. Нам із мамою треба поговорити. — Тарас піймав незадоволений погляд сина. — Трохи пізніше. Іди.
Олесі на мить здалося, що вона читає думки сина. Він вагався — заплакати, бо ковзанка могла «згоріти» після розмови батьків, чи піти в кімнату і мучитися сумнівами. Вона посміхнулася синові й кивнула, ніби підтверджуючи: ковзанка буде, але пізніше.
Ярко зісковзнув з табуретки й з ображеним виразом обличчя вийшов із кухні.
— То що тебе гризе? — Олеся сіла на місце сина.
— Не знаю, як почати. Сам нічого не розумію, — сказав Тарас, покрутивши по столу чашку.
— У тебе коханка? Хочеш піти до неї? — прямо запитала Олеся.
— Олесю, що ти? Як тобі таке могло спасти на думку? — спалахнув Тарас.
— А що я мала думати? Якщо на роботі все добре, що ще могло тебе так хвилювати? — Олеся почала втрачати терпіння. — Учора я просила тебе винести сміття. Ти кивнув, але забув. Ти якийсь розгублений. Говори, тільки не бреши, — попередила вона.
Тарас уважно подивився на дружину.
— До мене приходила мати, — нарешті видавив він.
Олеся бачила, що слова далися йому нелегко.
— Уві сні? І що вона тобі сказала з того світу, що вибило тебе з колії на кілька днів? — пожартувала вона.
— Ні, не уві сні. Жива. — Тарас різко відсунув від себе чашку.
Кава розлилася по столу. Олеся миттю схопилася, взяла губку і витерла калюжу.
— Вона ж померла. Чи ти мені брехав увесь цей час? — Олеся кинула губку в мийку і знову сіла за стіл.
— Не брехав. Як ти не розумієш? Вона справді померла для мене, — відповів Тарас, дратуючись на її нерозуміння.
— Гаразд, давай по порядку. Померла, жива… Поясни. Я уважно слухаю.
— Що пояснювати? Мені було тоді десять років, здається. Батько пив. Вони часто сварилися. Мама була гарна, і батько її сильно ревнував. Навіть піднімав на неї руку. Вона замазувала синці, але я бачив.
Того дня батько прийшов додому сильно п’яним. Почав звинувачувати маму, що п’є через неї. Мама спершу мовчала, але, схоже, це ще більше злило батька. Я пішов у свою кімнату, чув, як вони кричали. Потім раптом щось важке впало, і все стихло. Я посидів трохи і вийшов. Батько лежав на підлозі, розкинувши руки. З голови текла кров. А мама… Вона стояла над ним, затуливши рот руками.
Вона помітила мене і виштовхнула з кухні. Сказала, що батько просто впав, і зараз викличе «швидку». Але приїхала поліція, тоді ще міліція. Мама пішла з ними, сказавши, що скоро повернеться, щоб я дочекався тітки Марії. Це була старша сестра батька. Я сидів у передпокої, доки не приїхала тітка.
Вона ридала за батьком, а маму називала вбивцею, казала, що їй місце у в’язниці. Потім наказала зібрати речі й сказала, що я житиму у неї. Що я міг зробити?
Вона багато поганого говорила про маму. Я не вірив, кричав, що мама добра, любить батька, і що в неї немає коханців. Але мене ніхто не слухав. А дядько Іван, чоловік тітки, порадив нікому не розповідати про те, що сталося. «Нехай усі думають, що твої батьки загинули в аварії», — сказав він. Бо в школі мене би дражнили через матір-вбивцю.
Мама так і не прийшла за мною, не писала, не дзвонила. І я перестав її чекати. Мене годували, одягали, але не любили. Я відчував, що я їм непотрібен.
Одного разу я взяв із її гаманця десять гривень. Не пам’ятаю, на що. Грошей вона мені не давала. Вона помітила й ударила мене. Сказала, що якщо ще раз вкраду, відведе мене до дитбудинку.
Я лише чекав, коли виросту й поїду від них. Не знаю, як не став хуліганом чи наркоманом. Після школи я приїхав сюди, вступив до політеху, зустрів тебе.
Я так звик брехати, що батьки загинули, що й тобі не розповів правду. БоявсяВона підійшла до вікна, подивилася на сонце, що зникало за обрієм, і зрозуміла, що найважче — пробачити саму себе.
