**Що ждуть мене?**
Як швидко минає час. Не встигла озирнутися, а вже майже п’ятдесят. А здавалося, що вічно буде молодою. Ганна глянула у дзеркало. Поверне голову так, потім інакше. Одне розчарування. Та ж, кажуть, треба любити себе будь-якою. Гаразд. А що ж тут любити? Кола під очима, куточки губ опущені, зморшки, сумні очі. Краще й не дивитися на таку красу.
А життя не тяжке було — не цеглу носила, не на заводі працювала, сиділа в теплому кабінеті, бумажки перебирала. А на обличчі — усі роки позначалися.
Ганна зітхнула. «І чого хвилююся? Хто на мене дивиться? Молодих повно. От і заспокойся. Дихай рівно», — наказала вона собі. І зробила глибокий вдих, потім ще один. «От тобі й Ярослав повернувся. Він про мене вже давно забув. Скільки води втекло…»
***
— Ганнусю, а ходімо у кіно? — запропонував Ярик, почервонівши аж до вух.
— А на що дивитимемося? — спитала Ганна з удаваною байдужістю, а саме серце в грудях аж підскочило.
— Назву забув, але друзі дивилися — сподібалось.
— Я люблю про кохання чи пригоди, — мрійливо сказала вона й помітила, як у Ярика обличчя витягнулося. — Ну добре, підемо. А коли?
— Можна зараз, — підхопив він.
Ганна подумала. Мама доручень не давала, уроки можна й пізніше зробити. Дозволу питати не треба.
— Підемо, — погодилася.
У залі було мало народу — робочий день. Світло погасло, почався фільм з перестрілками та гонками. Ганна косилась на Яриковий профіль. Він пильно дивився на екран. У кінці герой врятував дівчину з рук бандитів, і вони поцілувалися. Ганна наповнилася напругою й почервоніла — адже поряд сидів Ярик і теж бачив той поцілунок.
Раптом він нахилився ближче, взяв її руку в свою. Серце затремтіло, Ганна завмерла, боячись пошевелитися. Ось-ось він торкнеться губами її щоки… Але ні. Герої знову втікали, і Ярик знову дивився на екран. А вона так і просиділа до кінця, затамувавши подих.
Фільм закінчився, у залі запалило світло, і Ярик відпустив її руку. Ганні раптом стало холодно. На вулиці вже спускалися зимові сутінки. Ішли додому пішки, і Ярик захоплено розповідав про найяскравіші моменти, ніби вона не сиділа поруч. Коли він замовкав, виникала незручна пауза. Ганна питала щось, і він знову починав. Вона все чекала, коли ж він візьме її за руку. Але він ніс її портфель в одній руці, а другою жестикулював.
Біля хати Ганна зупинилася, опустила очі. Ярик теж мовчав.
— Я піду? — взяла свій портфель і відчинила калітку.
— Ганнусю, а ще підемо? — кликнув він.
Вона озирнулася. У півтемряві не розгледіла його обличчя, але знала — боїться відмови.
— Підемо! — весело відповіла й побігла.
Ходили ще кІ вже наступного дня, стоячи на тій самій зупинці, вона почула знайомий голос за спиною: “Чекала?” — і обернулась у свій останній шанс.
