– Доброго ранку, матусі. Як ваші справи? – Ранкової пори у палату післяпологового відділення увійшла гарна лікарка-акушер. У білому халаті, з накрохмаленим чепцем, вона виглядала просто чарівною.
Підійшла до ліжка біля входу, де лежала молода жінка, обернена до стіни.
– Іванчук, не вдавайте, що спите. Поверніться на спину. Треба перевірити живіт, – промовила лікарка рішуче.
Дівчина неохоче послухалася. Катря відразу її впізнала – вони разом народжували цієї ночі. Лікарка нахилилася, відкинула ковдру, підняла випрану сорочку й обережно промацала живіт.
– Чудово. Скоро принесуть вашу доньку на годування. Ви готові? – запитала вона, накриваючи жінку ковдрою.
Молода мати розплющила очі від страху.
– Я не буду її годувати, – ледве чутно проронила вона.
– А що таке?
– Не треба її приносити, будь ласка, – благала Іванчук.
– Що за дива, Іванчук? Не хочеш бачити донечку? Відмовитися? – здогадалася лікарка.
Дівчина кивнула. Лікарка суворо подивилася на неї.
– Давай так: я закінчую обхід, і ми поговоримо. Подумай добре. – Різко відвернулася й підійшла до Катрі.
– А у вас як справи? – Нахилилася, перевірила. – Чудово. Другі пологи? Принести дитину?
– Так, звичайно, – поспішно відповіла Катря.
Лікарка затримала погляд, ніби хотіла щось сказати. Потім глянула на Іванчук, яка знову відвернулася до стіни, зітхнула й вийшла.
Коли двері зачинилися, Катря сіла на ліжку.
– Як тебе звати? – Мовчання. – Ми разом народжували. Ти трохи раніше. Скажи, чому не хочеш бачити свою дитину?
Молодість мовчала.
– Моєму синові вже п’ять… – Катря задумалася, потім раптом спитала: – Хлопець, батько… кинув тебе? Аборт був пізно робити? Думаєш, сама не витягнеш? Але ж кажуть: коли Бог дає дитину, то й на дитину дасть. Побачиш. – Вона дивилася на напружену спину сусідки.
– Твою донечку відвезуть у будинок маляти. Вона ніколи не відчує тепла мами – твого тепла. За нею доглядатимуть чужі жінки. Вона шукатиме маму в кожній, дивитиметься в очі, сподіватиметься… Але вони приходитимуть і йтимуть, адже у них свої діти. А твоя донечка плакатиме й кликатиме тебе.
Потім її переведуть у дитбудинок. Вона все життя шукатиме тебе. Думаєш, забудеш? Викреслиш? Пройде час, і ти пожалкуєш. А якщо її усиновлять, іншу жінку вона називатиме мамою…
– Та чого ви всі лізете?! Ви ж нічого про мене не знаєте! – глухо скрикнула Іванчук, голос тремтів від сліз.
– Так, не знаю, – погодилася Катря. – Але просто так від дитини не відмовляються, особливо після болю, почувши її крик. А знаєш, добре, що він тебе кинув. Краще зараз, ніж потім. Значить, слабак, не любив тебе – і сина не любитиме. І з чоловіком можна бути самотньою матір’ю.
Ми одружилися на третьому курсі. Державні іспити здавала з великим животом. Нервувала – народила на два тижні раніше. Гадала, чоловік буде радий. Але батько з нього так і не прокинувся. І я була недотепою матір’ю.
Коли повернулися з пологів, сподівалася побачити нове ліжечко, коляску, речі для маляти. Але свекруха привезла стару колиску від онучки. Одяг теж – ношений. Чоловік узяв коляску у знайомих, потерту. Сказав – грошей на нову нема.
Серце боліло – мій син ходитиме в обносках. Навіть коли чоловік почав добре заробляти, приносив речі від племінників.
Мої батьки щось купували, але дитина швидко росте. Чоловік казав: грошей не вистачає. Щоб балувала сина – йди працюй. Ніби сина я сама народила.
Він усе докоряв, що сиджу вдома. А я крутилася як білка в колесі. Нічого не встигала. Як Степанко плакав – кидала все й бігла до нього.
На себе махнула рукою. Після пологів поправилася. У джинси не влізала. З чоловіком говорити марно. Я б пішла працювати, та з ким дитину залишити? Мої батьки ще молоді, не на пенсії.
Степанкові не виповнилося й двох, коли віддала його в ясла. Серце боліло. Чоловік живий, а я як самотня мати.
Лиш тільки вийшла на роботу – чоловік узяв кредит і купив дорогу машину. Знову бракувало грошей. На роботу ходила в старому – соромно було. Син у старих речах, я теж. А він – нова машина.
Мами в парку розповідали: одній чоловік подарував перстень з діямантом, іншій – шубу. А я навіть сукні нової не заслужила. Виправдовувала його: студенти ж були, дитина несподівано…
Мої батьки допомагали. Мати, побачивши, в чому я ходжу, купила мені новий одяг.
Сварилися з чоловіком часто. Одного разу дізналася – у нього коханка.
– А що ти хотіла? Подивися на себе, – казав він, натякаючи на вагу й скромний одяг.
Я забрала сина і пішла до батьків. Чоловік намагався повернути, та мляво. Майже одразу привів- За день до розлучення він запропонував не подавати на аліменти, обіцяючи давати більше грошей, та я не повірила – і правильно зробила.
