Ой, слухай, я тобі розповім одну історію…
У місті майже весь сніг уже зник, на тротуарах пісок вріс у кригу. А на цвинтарі сніг лежить, хоч і просілий від дощів. Ганна довго блукала засніженими стежками між огорожами, доки не знайшла могилу батьків. Вони лежали поряд, хоча батько загинув у аварії, коли Ганна ще в дев’ятому класі вчилася.
Огорожу зробили відразу на дві могили. Мама померла три роки тому. Ганна підібрала на її пам’ятник таку світлину, щоб вони з батьком виглядали однолітками — такими, якими вона їх запам’ятала, коли батько ще був живий.
Ганна вийшла на пенсію, квартиру у Києві залишила родині сина, а сама повернулася до рідного міста два дні тому. Прибралася вдома, а сьогодні вранці поїхала на цвинтар.
— Пробач мене, мамо, що тоді покинула тебе, втекла до Києва. Інакше не могла… Дякую, що зрозуміла, не спиняла. — Вона зітрáла з надгробка матері змерзлий сніг.
Постояла ще трохи, попрощалася з батьками і пішла назад своїми ж слідами. Вийшла на алею й, дивлячись під ноги, рушила до виходу.
— Ганно? — почула вона голос за спиною, зупинилася й обернулася.
— Це до мене? — Вона роздивилася незнайомого чоловіка літнього віку.
— Ти мене не впізнала? Це ж я, Сашко Гордєєв. — Чоловік усміхнувся, і тоді Ганна його згадала.
— Не впізнала. Ти змінився, — сказала вона й теж посміхнулася.
— А я тебе відразу пізнав, хоч і не бачив… — він завагався, рахуючи в думці роки… — тридцять років. — Чоловік підійшов до Ганни.
— Тридцять два, — уточнила вона.
— Ти зовсім не змінилася. До батьків прийшла? — Він кивнув у бік могил.
— Так. А ти?
— До Оленки. — Сашко відвів погляд.
— Оленка померла? Давно? — Здивувалася Ганна.
Зла на Оленку вона не тримала. Образа давно минула. Відчула лише жаль і співчуття.
— Півроку тому. Дуже мучилася. Рак. Я зовсім один лишився, — сумно промовив Сашко.
Ганна к— Та не варто, Сашку, минуле не повернеш, — сказала Ганна, подивилась йому в очі й пішла геть, відчуваючи, як легше стало на душі.
