— Ну що, у Дмитрика все гаразд. Виписую в садочок. — Лікарка простягла Олені довідку. — Не хворій більше, синаху.
Малий кивнув і подивився на маму.
— Підемо. — Олена взяла сина за руку, коло дверей озирнулася. — До побачення.
— Бувайте! — вигукнув услід Дмитро.
У коридорі Олена посадила сина на лавку та пішла у роздягальню за одягом. Дмитро весело цокотів ніжками, розглядаючи інших дітей. Вони вдяглися, Олена зав’язала сину шарфика.
— Завтра в садочок. Сумував? — запитала вона.
— Ще б пак! — радісно відповів хлопчик.
Вони вийшли з дитячої поліклініки та рушили сніжною вулицею до зупинки.
— Мамо! Ну мамо… — Дмитро потягнув за руку задуману Олену.
— Що таке? — вона зірвалася з думок про те, що завтра нарешті вийде на роботу і життя повернеться у звичне русло.
Дмитро показував на жінку з розкритою коляскою. У ній сидів хлопчик його віку з відкритим ротом, з якого стікала слина, і порожнім поглядом.
Олена миттєво відвела очі.
— Мамо, чому він у колясці? Він же великий, — прошепотів Дмитро.
— Він хворий, — відповіла вона.
— Але ж ти мене не возила, коли я хворів?
— Підемо швидше. Він… іншим хворий. — Олена глянула на ту жінку й потягнула сина до автобуса.
Після народження Дмитра вона не могла дивитися на хворих дітей — серце стискалося від болю. Матері таких дітей викликали в неї щирий співчуття. Часто вони залишалися самі — чоловіки не витримували і йшли. Добре, якщо були родичі поруч.
А вона змогла б так? Взяла б на себе цю непосильну ношу? Чи кинула б дитину у пологовому? Свого Дмитра? Ніколи. Навіть думати про це було страшно.
У автобусі Олена згадала…
***
Колись вона була веселою, легковажною дівчиною. Зустрічалася з хлопцями, але заміж не квапилася, а про дітей і не думала. Та час біг, подруги вийшли заміж, у деяких вже й діти до школи йшли. Знайомі при зустрічі обов’язково запитували: «Що, ще не заміжня?» — і округляли очі, почувши відповідь.
Згодом Олені теж захотілося родини. Вона уявила, як готує вечерю чоловіку, гуляє з коляскою, вишиває дитячі панчішки. Але ті, хто їй подобався, вже були одружені або після розлучення не поспішали до нових стосунків. А ті, кому подобалася вона, її не цікавили. Класична історія.
А потім вона зустріла його. Він не був її типом, але подруги й мама хором твердили: «Тобі вже тридцять, час не чекає. Скоро за північним вітром ніхто не побіжить!» Він говорив про любов, дітей, майбутнє, зробив гарну пропозицію. І Олена погодилася. Після весілля швидко завагітніла. Чого чекати?
Вона ходила усміхнена, розглядала дитячі речі в магазинах, носила руку на животі. Вже любила свою донечку. Бо дуже хотіла саме дівчинку.
Проте невдовзі почалися сни. Їй снилося, що дитина зникла — пуста коляска, крики, паніка. Або раптом прокидалася й не відчувала живота… але ж він був! Вона лягала спати зі страхом.
— Це нормально. Ваги вагітної, — заспокоювала лікарка.
А одного разу дитина довго не ворушилася. Олена пролежала увесь вечір успіху, а вранці побігла на УЗІ.
— Чому мовчите? — ледве не плачучи, запитала вона, помітивши напружений погляд лікарки на екран.
— Не хвилюйтеся, серце б’ється. Ось послухайте. — Лікарка увімкнула динамік, і Олена почула звук маленького серця. — Просто спить міцно. Не розбудиш.
— Він? Хлопчик? — здивувалася Олена.
— А ви не знали?
Коли вона відчула легкий поштовх, то видихнула:
— Живий! Прокинувся!
Чим ближче до пологів, тим страшніше. Живіт був величезний, ходити важко.
— Богатир народиться, — сміялися лікарі.
— А я його нормально народи— Я зможу, — сказала вона собі, коли автобус зупинився біля їхньої зупинки, і Дмитро, міцно тримаючи її за руку, радісно скрикнув: “Мамо, дивись, вже наш дім!”
