— Мамо, ти зовсім з’їхала з глузду?
Слова доньки вдарили Людмилу, ніби ножем під ребро. Боляче. Вона мовчки продовжувала чистити картоплю.
— На нас уже пальцем показують! Матір заподіялася! Ну, батько — ще куди ні воно, він мужик, але ж ти! Жінка! Хазяйка дому! Тобі не соромно?
Сльоза скотилася по щока Людмили, затрималась на хвилину й упала на долоню. За нею друга, третя… а донька все розпалювалася.
Її чоловік, Василь, сидів на стільці, похмуро опустивши плечі, випнувши губу.
— У нас тато хворий! Що ти робиш? Йому догляд потрібен! — Василь схлипнув. — Хіба так поступають? Він тобі молодість віддав, з ним дитину виростили, а тепер що? Захворів — і ти хвостом крутити? Ні, моя дорога, так не годиться…
— А як годиться? — спитала Людмила.
— Що? Ти знущаєшся? Подивися на тата… вона жартує!
— Мені здається, Оленко, ніби я тобі не мати, а злий ворог… Ось як за батька переймаєшся…
— Мамо! Що ти видумуєш? Що з себе мученицю корчиш? Досить! Я зараз подзвоню бабусі, нехай вона з тобою розбирається!
— Уявляєш? — обернувшись до батька, скрикнула Олена. — Я йду з університету, а вони… під ручку гуляють аллеєю! Він їй віршики читає, мабуть, свої! Про кохання, мамо?
— Зла ти, Олю, зла і дурна… Молода…
Батько заплакав. Донька дзвонила бабусі. Людмила мовчки підвелася, розгладила складки на хатній сукні, зняла невидиму порошинку.
— Гаразд, мої рідні… я піду.
— Куди, Людо?
— Я йду від тебе, Василю…
— Як це «йду»? А я? Я як?
Олена, блискавично дивлячись на матір, щось гаряче говорила в телефон.
— Олесю! Олесю! — застогнав Василь, немов по померлому.
— Що, тату? Спина? Де болить?
— Ой, ой… Олю… вона… мати… йде сказала…
— Як це «йде»?! Куди?! Мамо, що ти знову видумала? На старості літ?!
Людмила усміхнулася. Вона акуратно складала речі у валізу. Вона вже хотіла піти, але знову — спина, хондроз, стогони…
— Людо… у мене, мабуть, грижа…
— На МРТ нічого не показало.
— Ой, та що вони там знають, лікарі… Вони спеціально не говорять!
— Навіщо?
— Щоб гроші витягти! У Петра на роботі так само… хондроз-хондроз, а потім — грижа, та ще й страшна…
Тоді вона не пішла. Не змогла кинути «бідолашного».
А тепер…
— Скільки того життя, Людо? — голос подруги Наталки. — Ти ж, як раб на галерах, працюєш на них! Що тобі Василь доброго дав? Ні-чо-го! — вдарила долонею по столу.
— Усю молодість гуляв! Як кобель! Навіть цю… перукарку… як її…
— Марійку.
— Так, Марійку! Додому таскав! А ти на двох роботах, а він — на дивані. Василеві в санаторій — у нього спина! А Людмила на город, то до свекрухи, то до мами! А те, що в сорок років нога віднімається — це ж нормально!
— Наталко… — боронячись, промовила Людмила. — Василь же…
— Що він? З іншого тіста? А, точно… він мужик, священна тварина! Подивися на інших — жили рвуть, щоб сім’я не нуждалася! А у вас навпаки — ти згинаєшся, а цей… пристосовується.
— Наталко… — несміливо подивилася на подругу. — Ти ніби не любиш Василя… Ніби він тобі щось зробив…
— Добре, скажу…
Людмила згорбилася.
— Не за що мені твого мокроноса любити! Пам’ятаю, як він своїми липкими рученятами мене чіпав! Ти ж знаєш, я кріпко спала…
— Ми тоді його день народження святкували на дачі. Я заснула в кімнаті. Прокинулася — дихати важко. А ця… погань… рот затулив, а другою рукою по мені повзе!
— Я вирвалася, подрала йому пику. Він звалив на кота. А найстрашніше? Його мама лежала поруч і все бачила! А потім мені заявила, що я сама винна, що спокушала Василька!
— Я хотіла тобі розповісти, але… ти тоді вагітна була. Я боялася, що мій Микола його розмаже… а ти станеш на чоловіка.
Людмила мовчала.
Як так? Подруга роками терпіла…
Вона почала бачити те, що раніше не помічала. Інші жінки хвалилися подарунками від чоловіків, спільними подорожами. У неї ж — одна сімейна фотографія на рік.
Що їй дарував Василь? Пилосос. Мантоварку — бо він любить манти. Духи — які сто років у серванті.
Тюльпани на 8 Березня. Троянду на день народження.
Вона прокинулася.
Добре, що є куди йти — зніме квартиру. Подасть на розлучення.
Дочка стане на бік батька? Ну і що.
Вона не йде до іншого чоловіка. З Петром просто дружба. Їй хочеться спокою.
***
Ох, як її лаяли! Василь — бідолашний, вона — розпусна.
— Повернися! Впади в ноги, проси прощення! — кричала мати. Свекруха симулювала серцевий напад. Але Людмилу не пройняло.
Сусіди, на щастя, були на її боці.
А ще…
Олена прийшла і попОлена прийшла і попросила пробачення, а Людмила, посміхнувшись, обняла її, адже ніколи не пізно почати жити справді щасливо.
