Коли Соломія потягнула за мотузок, яким був звязаний мішок, тканина розпуслася повільно, шелестя тихо. На мить здалося, що зсередини виривається запах пилу, старого полотна і чогось солодкого немов спогад з дитинства, який уже ніхто не памятає. Жінки несвідомо нахилилися, ніби хотіли розгледіти, але водночас боялися.
Соломія мовчала. Одним рухом розкрила край мішка і перевернула його. На підлогу посипався одяг маленький, яскравий, старанно пошитий, кожен унікальний. Сукні з клаптиків шовку й бавовни, штани з грубої вовни, блузки в нерівні смужки. Все було створене з того, що інші викидали бездумно.
Марія прикрила рот долонею. Олеся зробила крок назад. У тиші чулося лише тикання годинника та легкий шепіт дощу за вікном.
Соломія підняла погляд.
Мабуть, ви дивуєтеся, навіщо я це все збирала, промовила вона спокійно. Бо ніщо в житті не має пропадати. Кожен клаптик може мати значення, якщо хтось його таким зробить.
Вона нахилилася й підняла маленьку жовту сукню, пошиту з трьох різних тканин. Унизу, біля подолу, були вишиті дрібні квітки білі й блакитні.
Цей одяг не для мене, додала вона тихо. Я шию його для дітей із дитячого будинку під лісом. У них немає нічого свого. Я хотіла, щоб хоч на мить вони почувалися як інші гарні, важливі, помічені.
У майстерні ніхто не промовляв. Олеся ковтнула.
Того дитячого будинку? Того біля старої дороги?
Соломія кивнула.
Так. Щомісяця я залишаю мішок біля воріт, вночі. Не хочу, щоб вони знали, хто це приносить. Це неважливо. Важливо лише те, що вранці у них є в що вдягнутися.
Марія витерла сльози рукавом. Жодна вже не сміялася. У кутку здіймалася пара з праски, наче тихий дим.
Соломія продовжувала, немов шепотіла сама до себе:
Спочатку я хотіла просто щось творити. Щось із нічого. Але коли побачила тих дітей, як вони стоять біля паркану й дивляться на перехожих, зрозуміла важлива не тканина, а тепло рук, що її зшивають. З того дня я не викинула жодного клаптя.
Жінки підійшли ближче. Олеся торкнулася маленької вовняної курточки з великими ґудзиками.
Тепла, прошепотіла вона. І така маленька для трирічної, мабуть?
Для Іринки, вперше усміхнулася Соломія. У неї волосся, як пшениця. Коли вона сміється, здається, світ стає світлішим.
Ніхто не запитав, звідки вона знає їхні імена.
З того дня в майстерні все змінилося. Марія почала відкладати для Соломії клаптики тканин, Олеся приносила стрічки та ґудзики. Навіть старий кравець із сусідньої кімнати приніс коробку кольорових ниток. «Для твоїх маленьких князів і князівен», сказав він соромязливо.
Соломія багато не говорила. Працювала, як завжди тихо, ретельно. Але ввечері, коли інші розходилися, запалювала лампу й шила. У жовтому світлі було видно лише її руки спокійні, терплячі, впевнені.
Згодом майстерня перестала бути звичайним місцем роботи. Вона стала чимось більшим місцем, де кожен вчився, що навіть зі шматків можна зробити щось прекрасне. Що добро не потребує слів, лише вчинків.
У одну дощову суботу жінки поїхали разом до дитячого будинку. Вперше Соломія не була сама. Діти вибігли на подвіря, босі, але усміхнені. Коли вони витягли мішки з авто, малеча почала плескати в долоні.
Марія потім казала, що ніколи не бачила такої щирої радості. Кожна дитина тримала свій одяг, як скарб. Дівчинка наділа сукню поверх старого светра й танцювала під дощем. Хлопчик у завеликій курточці сміявся й казав, що тепер виглядає як «справжній пан».
Соломія стояла осторонь, мовчаз
