Безпритульний кіт проник у палату українського бізнесмена в комі І ТЕ, ЩО СТАЛОСЯ ПОТІМ, БУЛО ДИВОМ, ЯКОГО НЕ МОЖУТЬ ПОЯСНИТИ НАВІТЬ ЛІКАРІ
Холодна ніч у Києві. Безпритульний кіт, худий рудо-смугастий, із білими плямами на лапах і носі, прокрався у лікарню із обдертим фасадом на Подолі. Ніхто не помітив, як він прослизнув через ледь відчинене вікно палати 312. Там, на широкому ліжку з сірими простирадлами, вже третій місяць нерухомо лежав Олег Савчук легендарний бізнесмен, який за пятдесят років підняв із руїн власний агрохолдинг і став одним із найбагатших людей у країні. Лікарі твердили: глибока кома, вегетативний стан, шансів практично немає. Рідня вже поділяла спадок і сперечалась про майбутнє його компаній.
Усе б залишилося так, якби не цей кіт. Коли нічна медсестра Марійка повернулася з розчином і піґулками, вона заклякла, побачивши тварину прямо на ліжку кіт торкався лапкою обличчя Олега, обережно, майже лагідно. Господи! вигукнула медсестра, випустивши з рук піднос. Металевий гуркіт розлетівся коридором. Кіт лише мяко нявкав, не лякаючись шуму, ніби щось розповідав сплячому. Коли Марійка кинулася виганяти його, він міцно вчепився в ковдру, впирався й не виходив.
Йди звідси, давай, благала медсестра, обережно хапаючи кота, боячись, що він подряпає. У цей момент у дверях зявився лікар. Дмитро Гаврилюк, 32-річний нейрохірург, якого в лікарні вже називали генієм. Він спокійно підняв руку: Зачекайте, Марійко. Подивіться на його обличчя. Марійка втупилася: по правій щоці Олега повільно текла справжня сльоза. Такого не може бути, прошепотів Дмитро, підбігаючи до ліжка, пильно світячи ліхтариком в зіниці пацієнта жодної реакції. Але сльоза була справжня, не крапля ліків, не випадкова волога. Справжня людська сльоза.
Я дзвоню родині, перелякано мовила медсестра, дивуючись такому чуду. А кіт і далі нявчав голосно, заклично. Дмитро дивився на тварину, бачив у цих зелених очах розуміння, відгук щось, що звязувало його з хазяїном.
Дайте йому залишитись, сказав лікар. Побачимо, що буде. Дзвінок застав Оксану Савчук дочку, студентку, що давно вже не навідувала батька о одинадцятій ночі, коли вона намагалась забутися фільмом у старому гуртожитку на Виноградарі. Побачивши номер лікарні, їй кортіло вимкнути звук, втекти. Але руки тремтіли й вона відповіла.
Пані Оксано, мовила медсестра, негайно приходьте. З вашим татом сталося дещо дивне.
В її голові згустився страх, ненависть розчинилася в тривозі. Його не стало? прошепотіла.
Ні, але це дуже терміново.
Вона не питала більше, накинула пальто на піжаму, схопила гаманець і поспішила в дощову ніч. Кожен червоний світлофор здавався вічністю. Вона йшла коридорами, що пахли хлоркою, й зупинилася перед дверима 312. Зсередини доносилося тихе муркотіння. Вона відчинила двері й закамяніла: на ліжку поряд з батьком лежав кіт, притулившись всім тілом, і голосно муркотів. Олег лежав повернутий обличчям до кота після трьох місяців абсолютної нерухомості.
Що тут відбувається? запитала Оксана, ледь дихаючи.
Пані Оксано, відгукнувся Дмитро, я знаю, це виглядає дивно, але ваш тато розплакався, коли цей кіт зявився. Ми були вражені.
Мій батько не може плакати, шепотіла Оксана.
Я бачив це на власні очі, наполягав лікар. А ще, коли я раніше залишав його, голова була повернута в інший бік.
Оксана повільно підходила до ліжка, а кіт підняв голову і поглянув на неї своїми розумними очима. І тут у памяті виринуло: цей кіт їй вже знайомий.
Я бачила його раніше, прошепотіла вона. Дмитро кивнув, а Оксана тремтіла: Мій тато він колись підгодовував такого самого кота біля офісу на Берестейській. Щоранку. Мабуть, не просто підгодовував Він з ним ніби розмовляв.
Це щось значить. Може, емоційний звязок сильніший, ніж ми думаємо, задумливо відповів лікар.
Кіт продовжував муркотіти й не злазив з ліжка. Oксана довго дивилась на батька втомлене обличчя, що завжди було жорстким та зосередженим, вперше виглядало спокійно. Не чіпайте його, несподівано для себе сказала вона. Нехай лишиться. Якщо це допомагає татові, хай буде тут.
З того дня кіт щоранку зявлявся у кімнаті Олега через те ж відчинене вікно. Медперсонал почав лишати йому їжу та воду. Оксана стала залишатись у лікарні довго, не розуміючи, чому не може відірватися від цього видовища. Врешті, вона вирішила зустрітися з Тетяною Волинець, секретаркою батька жінкою, котра працювала біля нього пятнадцять років, знала про кожен його крок.
Таню, ти не памятаєш цього кота? запитала за кавою в маленькій кавярні поряд із лікарнею.
Рижий, полосатий, із білими плямами? Тетяна зітхнула. Олег кожного ранку спускався, годував його, говорив щось тихо про те, чого навіть мені не довіряв: про свої страхи, каяття, докори… Той кіт для нього був мов добрий дух.
Оксана відчула ніжний біль у серці. Яким був її батько насправді, чого вона не хотіла помічати? Тетяна тихо додала: Після інсульту я шукала кота у дворі, але його ніде не було. А тепер він повернувся щойно татові стало зовсім зле.
Ці слова не вгамовували тривогу, лише посилили відчуття втрати років і можливостей. Оксана поверталася додому, розуміючи: її батько був набагато складнішою людиною, ніж їй здавалося.
Та потім зявився дядько Борис, брат Олега. Він грімко вимагав вигнати кота, звинувачуючи всіх у непрофесіоналізмі. Це антисанітарія! кричав він в обличчя лікаря. З його появою у вашого батька покращились показники повільно, але постійно, стійко відповідав Дмитро.
Я вирішую тут усе, гаркнув Борис, і вимагаю, щоб кота забрали!
Ви більше не вирішуєте нічого, спокійно відрізала Оксана. Я його донька. І я вирішую.
Борис лише роздратовано зиркнув. Ти тільки й знаєш, що жалітися, а коли потрібен батько, тебе немає.
Мені все одно, сказала Оксана, ледь стримуючи сльози. Кіт поряд з татом залишиться.
Уночі почалася гроза. Місто затряслося від грому на всю лівобережну частину міста. Кіт у палаті занервував, почав дряпати вікно, проситися надвір. Медсестра спробувала його втримати, та він вистрибнув просто в нічну зливу.
Три дні Оксана бігала вулицями, попри дощ, шукаючи кота, гукала на кожному перехресті, зазирала у темні підвали, що пахли вогкістю. Нарешті, у закинутому дворі знайшла його, змоклого й знесиленого. Його тримала на руках літня жінка в хустині.
Дуже прошу, допоможіть йому, сказала вона. Лапка була вивернута під кутом кіт кульгав.
Йому потрібна допомога, з рішучістю сказала Оксана, і разом із літньою жінкою понесла кота до ветеринара. Лікар сказав: Перелом, зневоднення, потрібна операція. Пять тисяч гривень.
Робіть усе, що потрібно, відповіла Оксана, не задумуючись.
Поки чекали результатів, вона наважилася запитати жінку:
Ви впізнали кота? Ви знали мого батька?
Так, я Марія Семенівна, ваша колишня няня, сумно посміхнулася вона. Я знала, що станеться так Коли вас вигнали з дому, я теж залишилася на вулиці без захисту Мене звинуватили, що я підслуховувала розмови вашої мами із дядьком Борисом вони готували змову проти вашого батька: хотіли вивести гроші із бізнесу Я намагалася захистити його Але всю провину повісили на мене.
Було боляче, Оксана плакала, обіймаючи Марію Семенівну, розуміючи, скільки між ними втрачено заради гордості й страху.
Кота успішно прооперували. Щойно його виписали, Оксана принесла його лікарні. Вже в перший вечір, щойно він стрибнув на постіль до Олега, рука бізнесмена сіпнулася, а по обличчю скотилася нова сльоза. За кілька тижнів показники батька покращилися були рухи, погляди, навіть поодинокі слова.
Поки Олег лежав між світом і смертю, Оксана дізналася більше про нього, ніж за все життя: він допомагав студентам, оплачував лікування співробітникам, регулярно відвідував дитячу лікарню й брав із собою цього самого кота той дарував тепло малечі.
Та йшов час, а Борис вирішив діяти: вимагав через нотаріуса визнати Олега недієздатним, щоб отримати повний контроль над бізнесом. Але Оксана вже зібрала достатньо доказів знайшла бухгалтерські документи із підписами Бориса: перекази на підставні фірми, схеми. Тим часом адвокат старого батькового товариша, пан Павло Йосипович, показав їй заповіт: Олег хотів віддати половину своїх статків на школи, шпиталі, притулки.
Коли ж тато остаточно прийшов до тями, Оксана зі сльозами розповіла йому правду. Олег кивнув: Я знав Я теж помилявся. Я прагнув бути сильним, щоб ви не знали про мої сльози… Але виявилося, що людина сильна саме у спробі просити пробачення. А мій кіт… він завжди був поряд, він слухав, коли ніхто не хотів чути.
Олег помирився з Марією Семенівною та донькою, вибачився перед усіма, обійняв брата Бориса той вже нічим не міг виправдати себе, лише плакав. Олег подарував йому шанс усе повернути, та виключив з компанії назавжди: Іди своєю дорогою.
З того часу все для сімї Савчуків змінилося. Кошти з донесення Олег спрямував на українські соціальні ініціативи школи, медичні центри, програму індивідуальної терапії із залученням тварин для реабілітації дітей та літніх людей. Кота, що врятував його життя, усі в центрі кликали Степаном. Діти бігли до нього, хворі обіймали, а він слухняно муркотів, як у ту першу ніч.
Оксана очолила сімейну компанію новим шляхом більше людяності, більше уваги до людей, програми добробуту. Мій батько все життя будував мости замість стін, казала вона на зборах, я не збираюся повторити його помилок.
Марія Семенівна залишилась частиною родини, а Борис переїхав у Карпати, відкрив маленьку чайну й раз на рік писав листи: Я, нарешті, щасливий.
Через рік після дивовижного одужання Олег влаштував свято зібрав усіх друзів, працівників, родину. На подушці почесного гостя муркотів Степан. Це кіт, тихо мовив Олег, врятував мене. Але справжній урок ціна любові, яка не знає умов, і цінність прощення. Дякую вам, що навчили мене бути собою.
Коли Олег залишився на терасі, Степан лежав на руках і ніжно муркотів. Оксана сіла поруч. Дякую, тату, що відкрився мені. Це завдяки коту, усміхнувся він, але залишаєшся ти. Ваша любов повернула мене.
І так сиділи вони вдвох, дивлячись на зоряне київське небо. Степан лагідно муркотів, ніби співав колискову історію про другий шанс.
У старості Олег часто прогулювався Хрещатиком, годував бездомних котів, обіймав перехожих, тихо розповідаючи свою дивовижну історію. Центр терапії, створений на честь Степана, відкрив філії по всій Україні, рятуючи душі і серця. Степан став легендою, жив довго й щасливо, а коли помер його поховали в квітнику біля родинного дому, посадивши вишню на память.
Через роки, коли Оксані зателефонували, що новий кіт потребує допомоги, вона забрала його додому. Олег поглянув на молодого смугастого кота і посміхнувся:
Життя триває, доню, як і любов. Не в чуді справа, а у найпростішому: доброті, співчутті, прощенні це й змінює світ.
Все, що залишилося Олегу від багатства і слави це любов, прощення й мостики, які він зумів збудувати наприкінці життя. І почалося все з одного київського рудого кота, який краще за будь-яку людину знав, що таке справжня відданість.
