Леся мила посуд на кухні, коли туди зайшов Олексій. Він перед цим вимкнув світло.
Зараз ще досить світло, не треба марнувати електроенергію, похмуро пробурмотів він.
Я ж хотіла пралку ввімкнути, сказала Леся.
Вночі попереш, сухо кинув Олексій. Тоді ж дешевше тариф. І ти не вмикай так сильно воду, коли посуд миєш. Дуже багато витрачаєш, Леся. Забагато. Так не годиться. Ти ж бачиш, що так просто змиваєш наші гроші в каналізацію.
Олексій зменшив напір води. Леся сумно подивилася на чоловіка, вимкнула воду, витерла руки і сіла за стіл.
Олексій, ти колись спостерігав за собою з боку? запитала вона.
Я тільки й роблю, що постійно аналізую себе, зло відповів Олексій.
І що можеш сказати про себе? перепитала Леся.
Як про людину? уточнив Олексій.
Як про чоловіка та батька.
Як чоловік я, як всі. Як батько теж. Нормальний, звичайний. Не гірший і не кращий. Чого тобі ще?
Всі чоловіки й батьки такі, як ти? запитала Леся.
Ти знову шукаєш причину посперечатись? роздратовано відповів Олексій.
Леся зрозуміла, що шляху назад немає цю розмову треба довести до кінця, доки до нього не дійде, що з ним жити це не життя.
А знаєш, Олексію, чому ти досі не пішов від мене? спитала Леся.
А чому я мав би йти? відповів питанням на питання Олексій, скрививши усмішку.
Адже ти мене не любиш, сказала Леся. І дітей наших також.
Олексій вже хотів відповісти, але Леся не дала йому слова вставити.
Не заперечуй. Ти ж нікого не любиш. І сперечатися не будемо, не хочу гаяти час. Я хотіла сказати інше. Чому ти досі не покинув мене й дітей.
І чому ж? спитав Олексій.
Через свою скупість, відповіла Леся. Бо ти, Олексію, настільки жадібний, що залишити мене для тебе це суцільна фінансова втрата. Скільки ми разом? Пятнадцять років? І що ми здобули за цей час? Окрім того, що стали сімєю та маємо дітей. Які наші досягнення за ці роки?
Попереду ще все життя, сказав Олексій.
Не все, сумно відказала Леся. А те, що залишилося. І за весь час нашого подружжя ми жодного разу не відпочивали на морі. Я вже мовчу про поїздки закордон, навіть у нашій Україні нікуди не їздили. Весь час у нашому місті. Навіть за грибами не вибираємось, бо, мовляв, дорого.
Бо економимо, невдоволено сказав Олексій. На майбутнє.
Ми? здивувалася Леся. Чи ти економиш?
Для вас же стараюсь, сказав Олексій.
Для мене й дітей? Справді? Щомісяця відкладаєш на нас гроші?
А для кого ж! У нас на рахунку вже непогана сума!
У нас? ще раз перепитала Леся. Я щось не помітила жодної гривні зі спільного рахунку. Окей, перевіримо. Дай мені, будь ласка, грошей, бо треба купити мені й дітям одяг. Адже я досі ношу речі, в яких вийшла заміж, а дітям перепадає ношене від троюрідних братів і сестер. Я зніму окрему квартиру, бо вже втомилася від спільного життя з твоєю мамою.
Мама виділила нам дві кімнати так що нема чого скаржитись, спокійно відповів Олексій. А щодо одягу хіба шкода витрачати на таку дурницю, коли дитячі речі дістаються “у спадок”.
А мені що вдягати? Може, вдягати речі твоєї невістки?
Та для кого тобі наряджатись? Це кумедно. Ти мати двох дітей тобі вже за тридцять! Думай про щось важливе.
А про що саме? запитала Леся.
Про сенс життя, відповів Олексій. Є багато ціннішого, ніж шмати чи інші жіночі дрібнички. Духовний розвиток, наприклад.
Я зрозуміла, з іронією сказала Леся. Тому ти всі гроші тримаєш у себе і нам нічого не даєш аби у нас було “щасливе майбутнє” і щоб ми росли духовно. Це так?
Бо вам не можна нічого довірити! вигукнув Олексій. Зразу все витратите! А як жити, якщо щось трапиться?
А ти не помічаєш, що ми вже зараз живемо, наче “щось трапилось”? спокійно сказала Леся.
Олексій мовчав і злісно втупився у Лесю.
Ти економиш навіть на милі, зубній пасті, серветках. З роботи тягнеш мило та крем для рук, які там видають.
Копійка гривню береже, сухо відрубав Олексій. Все починається з дрібниць.
Встанови хоч приблизно строк, скільки ще терпіти. Десять років, двадцять? Коли ми почнемо просто жити? Мені вже тридцять пять і здається, потрібно чекати ще.
Олексій мовчав.
Може, у сорок? Все ще рано? А у пятдесят? Ну, зрозуміло небезпечно витрачатися на туалетний папір задовго до “щасливого майбутнього”. А може, в шістдесят?
Олексій мовчав.
А що, якщо ми навіть до шістдесяти не доживемо? Їмо, що попало, бо воно дешевше, підсвідомо наїдаємося, бо їжа не приносить радості. А настрій завжди кепський, і з такими думками довго не живуть.
Якщо зїдемо від мами й почнемо витрачати на продукти, не зможемо відкладати, сказав Олексій.
І саме тому я ухожу, тихо сказала Леся. Я більше не хочу рахувати копійки. Зніму квартиру й житиму з дітьми. Заробляю не менше за тебе, вистачить і на оренду, і на речі, і на їжу, і найголовніше більше не буду слухати твоїх повчань. Буду користуватися пральною машиною вдень, витрачати стільки електрики та води, скільки вважаю за потрібне. Я навіть купуватиму хороший туалетний папір і серветки, а в магазині братиму те, що подобається, не чекаючи акцій.
Ти ж не зможеш нічого заощадити! вигукнув Олексій.
Та ні, зможу. Відкладати аліменти, які платитимеш на дітей. Але, якщо чесно, відклада́ти не хочу. Витрачу все і свої гроші, і твої аліменти. А у вихідні буду привозити дітей до вас, а сама ходитиму в театр, на виставки, у кафе. Влітку обовязково поїду на море. Ще не вирішила куди до Одеси, на Азов чи Карпати. Головне, що зможу сама вирішити.
В Олексія потемніло в очах. Йому стало страшно не за Лесю і не за дітей за себе самого. Миттєво підрахував у голові, скільки залишиться після аліментів і витрат на дітей. А найбільше його вразила перспектива витрат Лесі на мандрівки адже це його гроші!
Я не сказала головного, продовжила Леся. Той рахунок, де у тебе гроші, ми поділимо.
Як це поділимо? не зрозумів Олексій.
Поровну, відповіла Леся. І я ці гроші теж витрачу. Все, що зібралося за пятнадцять років, піде на життя. Я не буду відкладати на майбутнє я хочу жити зараз.
Олексій мовчки ворушив губами, але не міг вимовити ані слова. Його волю скував страх.
Знаєш, про що я мрію, Олексію? сказала Леся. Щоб коли прийде мій час піти з цього світу, на моєму рахунку не залишилось жодної копійки. Тоді я знатиму, що використала своє життя сповна для себе і для дітей.
Через два місяці Олексій і Леся офіційно розлучилися.
Памятайте: життя це не збирання грошей на чиюсь ілюзію щастя, а проживання кожного дня з любовʼю, турботою і відкритим серцем. Щастя не треба відкладати воно народжується у простих речах тут і зараз.
