Олександр вперто не вірив, що Даринка його дочка. Дружина, Катерина, працювала продавчинею в районному магазині. Люди по селу пліткували, що вона нерідко у підсобці закривалась з чужими чоловіками, тому чоловік і не міг повірити, що тендітна Даринка його кровинка. І не полюбив її, ще з малечку. Лише дідусь підтримував внучку, і саме він заповів їй свою хату.
Даринку любив лише дідусь
З дитинства Даринка часто хворіла. Вона була дуже тендітною, невисокою на зріст. “Ні в моїй, ні в твоїй родині таких дрібних дітей не було,” сказав якось Олександр. “А ця малеча ледве за столом видно.” З часом неприязнь батька передалась і матері.
Єдиний, хто по-справжньому любив Даринку дідусь Матвій. Його невелика хата стояла на околиці села, біля самого лісу. Матвій усе життя був лісником. І коли вже на пенсію вийшов, кожного дня ходив у ліс: збирав ягоди, коріння, цілющі трави, а зимою підгодовував лісових звірів. Односельці вважали його трохи дивакуватим, а іноді навіть боялись казали, що сказане ним збувається, але все одно зверталися до нього по поради з трав, настої.
Дружину Матвій поховав давно. Єдиною втіхою для нього стали ліс та онучка. Коли дівчина пішла до школи, більше часу проводила у діда, ніж вдома. Матвій вчив її пізнавати трави, розповідав які мають цілющу силу. І Даринка добре схоплювала науку. Коли її питали, ким хоче бути, із впевненістю казала: “Буду людей лікувати!” Мати ж відповідала немає гривень на її навчання. А дідусь не переймався: мовляв, не бідує, у разі потреби і корівку продасть.
Заповів внучці хату та щастя
Катерина рідко навідувалась до батька, аж раптом зявилась на його порозі. Прийшла просити грошей, бо її син Денис програвся у карти в місті, його побили і наказали будь-що дістати кошти.
Як пригоріло тоді й моєму порогу згадала? строго запитав дід Матвій. Ти ж роками не показувалась! І відмовив допомагати: Не буду я закривати Денисові борги. Маю внучку навчати.
Катерина розлютилась страшенно. Не хочу вас бачити, немає у мене більше ні батька, ні доньки! крикнула і вибігла з хати. Коли Даринка вступала до медичного коледжу, мати з батьком ані копійки не дали. Лише Матвій допомагав як міг, і ще стипендія виручала, бо дівчина добре навчалась.
Перед закінченням коледжу Матвій захворів. Відчуваючи близьку смерть, сказав внучці, що залишає їй хату. Наказав шукати роботу в місті, але про хату не забувати. “Хата жива, поки в ній людський дух,” сказав мудро. “Взимку обовязково пічку топи. Не бійся сама ночувати тут і доля знайде. Будеш щаслива, доню.”
Матвій щось знав
Осінь принесла втрату дідусі не стало. Даринка влаштувалась медсестрою в районній лікарні. По вихідних їздила в хату дідуся, топила пічку. Матвій запас дров стільки, що вистачило би на кілька років. Погода погіршувалась, у Дарини було два вихідних. У своїй квартирі залишатись не хотіла знімала кімнату у старенької родички подруги по навчанню.
Ввечері приїхала до села. Вночі почалася завірюха. Вранці вітер дещо вщух, але снігу насипало багато, дорога була заметена. Почула стукіт у двері, здивувалась. Відчинила і побачила незнайомого молодого чоловіка.
Добридень. Мені б машину викопати застряг навпроти вашої хати. Є лопата? запитав він.
Біля ганку лежить, беріть. Може, допомогти? відповіла Даринка.
Високий юнак оглянув тендітну дівчину, посміхнувся:
Ще вас снігом замете і пішов по лопату.
Він вправно розгрібав сніг, пробував завести авто, але далі кількох метрів не заїхав знову в заметі. Даринка запросила його погрітись у хаті, випити чаю. Мабуть, завірюха скоро скінчиться, багато хто тут проїжджає, сказала вона.
Незнайомець, поміркувавши, погодився. Представився Станіславом. Не страшно вам одній тут, біля лісу? спитав. Даринка пояснила, що живе у місті, на вихідні навідується. От тільки переживає, як доїде назад, якщо автобус не піде. Станіслав теж мав їхати в райцентр, запропонував підвезти. Даринка погодилась.
Після роботи Даринка вирішила пройтися пішки, і зненацька біля неї зявився Станіслав.
Ваш травяний чай, мабуть, особливу магію має, пожартував він. Дуже захотілося вас ще раз побачити. Може, і чаю скуштувати вдруге?
Весілля у них не було Даринка не хотіла. Станіслав деякий час наполягав, а потім змирився. Зате любов у пари була щира, справжня. Даринка знала: не лише в книжках пишуть, що чоловік жінку на руках носить. Коли народився їхній первісток, у пологовому всі дивувались: як у такої тендітної жінки справжній богатир! На питання, як назвуть сина, Даринка відповіла: Буде Матвій на честь доброго чоловіка…Життя нової родини стало схоже на тиху щасливу казку. Колись самотня Даринка, нарешті, відчула, що значить бути любленою, оберіганою, потрібною. Вечорами, коли Станіслав грав із маленьким Матвієм на килимі перед пічкою, а з кухні пахло волошковим чаєм, вона згадувала слова діда: “Хату не полишай тут і доля знайде”.
Коли у селі наступала весна, Даринка несла Матвія на руках до лісу, показувала перші проліски, вчила прислухатися до шелесту трав. Вона помітила, що син, хоч і богатир, був дуже схожий на неї допитливий і трохи задумливий. Одного разу біля порогу їхньої хати появилася Катерина. Вона стояла розгублена, а старенькі очі були повні каяття.
Доню, прости мене Я все життя гналася за примарним, а щастя от тут, біля вас, сказала мати і розплакалась.
Даринка мовчки ступила їй назустріч. Вперше за багато років міцно обняла Катерину, і щось важке, холодне, що сиділо в серці з дитинства, розтануло. В ту мить вона зрозуміла: навіки залишиться берегинею цієї хати, памяті про доброго діда й того простого великого щастя, яке приходить до того, хто знає, як чекати і вірити.
Ліс за хатою шумів по-весняному, а вітер підхопив і поніс далеко тремтливий, проте вже сильний дитячий сміх. У цій хаті, що берегла душу багатьох поколінь, нарешті оселилася справжня любов, і в ній, як заповів Матвій, знову зазвучала пісня щасливого життя.
