У нас вдома, бачиш, ще купа справ
Баба Ганна ледве відчинила хвіртку, наче їй заважали всі буряни совісті, дотупала до дверей, довго вовтузилася із старим, наче бронзова статуя, замком, увійшла до свого нетопленого й забутого хатнього царства і сіла на ослінчик біля холодної грубки.
В хаті пахло, як у шкарпетці без господаря.
Відсутня була всього три місяці, а вже павутиння на стелі можна на веретено намотувати, стародавній табурет схлипував невдоволено, а вітер шарудів у димоході, ніби запитував: Де ж ти, господине, ділася, на кого все кинула? Як ми тут зимуватимемо?
Ой, зараз, мій ріднесенький, ще трохи дух переведу Затоплю, погріємося
Рік тому баба Ганна ще літала по хаті, мов горлиця: то побілить, то підфарбує, то водичку принесе. Її дрібненька фігурка то схилялася біля образів, то чаклувала біля печі, то вже гнала в город, бурячки саджати чи дерево білити.
І хата тоді аж свистіла від радості під кожним кроком дошки співали, двері та вікна наввипередки відчинялися з першого дотику напрацьованої руки, а піч пекла такі духмяні пироги, що сусідські коти ходили нюхати повітря.
Зі своїм чоловіком Ганна розпрощалася рано, три дітлахи на руках, але всіх відправила у життя, як справжня козацька мати. Старший син Іван моряк, вже капітан, другий Петро, в армії до полковника доріс, обидва десь у світах, у гості заїжджають рідко.
Одна лише менша донька Лідія залишилася головною агрономкою в селі, з ранку до ночі в полі. В неділю забіжить до мами, душеньку пиріжками заспокоїть і гайда знову у свої справи.
От і тішиться баба Ганна, що ніби й стара вже, а не самотня: онучка Оленка, світло в віконці. Та ж практично виросла під бабиним крилом.
А яка ж Оленка вродлива! Сірі, великі очі як ранковий туман над Дніпром, коса до пояса, пишна тава золотого кольору виблискує, аж очі шкварять. Як зробить хвіст хлопці в селі заціпеніють, ревнують навіть власних корів. Фігура як з журналу Молода Українка. Звідки така горда постава й врода взялася ніхто не знає!
Баба Ганна в молодості була гарненька, але якщо глянути на її старе фото, а потім на Оленку господи, там, де був пастух, стала цариця.
І головне з головою все гаразд! Закінчила аграрний університет у Львові, повернулась працювати економістом у своє рідне село. Вийшла заміж за місцевого ветеринара, та ще й отримали, по новій програмі для молодої сімї, сучасний будиночок.
А що то за хатина! Солідна, цегляна для села цілий маєток, а не житло.
Тільки от навколо бабиної хати сад, все цвіте і росте, а біля нового будинку Оленки три лопуха й та жменька лілій. Оленка хоч і дівка сільська, але ніжна бабуся від усього рятувала, ніби баришню з опери.
Та тут ще й онук народився маленький Василько. Які там городи й садки Часу нема навіть на сон.
Ото й почала Оленка бабусю до себе кликати: йди до нас, хата велика, зручна, грубу палити не треба, нарешті відпочинеш!
Баба Ганна й погодилась, уже вісімдесят стукнуло, ноги, як по смолі, йдуть. Побула в онуки кілька місяців, а потім почула:
Бабусю, люба, я тебе так люблю ти ж знаєш! Але чого ж ти тільки сидиш? Все життя крутиться, а тут розсілася. Я господарювати хочу, а ти допомагати маєш
Не можу, дитинко, ноги вже не ті стара я вже стала
А як додому переїхала так одразу й постаріла
Так і опинилась бабка-чаклунка вдома, не згодившись утілити великі надії сучасної молоді.
Від переживань зовсім злягла. Ноги ледь рухаються набігались за життя, можна й відпочити. Дійти до столу як на Олімп сходити, а до церкви то вже космос.
Та ось прийшов до неї сам отець Михайло настоятель місцевої церкви, де Ганна завжди була головною помічницею. Озирнувся уважно.
Баба Ганна сидить за столом, справа відповідальна щомісячні листи до синів пише. У хаті прохолодно: грубка тліє, підлога крижана, на бабусі старезний светр та замурзана хустка (на ній, яка завжди за чистоту стояла стіною!), ноги перетиснули валянки.
Отець Михайло кивнув: потрібна бабусі помічниця. Може, Марія? Живе поруч, ще бадьора, років на двадцять молодша за Ганну.
Вийняв хліб, пряники, кільце домашньої ковбаси та ще напівтеплий пиріг з капустою (від паніматки Катерини уклін!). Закотив рукава і з підрясника, вигріб золу з печі, дров підкинув на декілька днів, затопив, води приніс, чайник на плиту поставив.
Синку мій сердешний! Ой, тобто, батюшко, преподобний! Допоможи мені адреси на конвертах підписати як я своєю курячою лапою напишу, так і не дійде
Сів отець, написав адреси, одним оком глянув на бабині листи. Там великими, тремтячими буквами: Живу я дуже добре, синочку. В мене все є, дякувати Богу!
Тільки ті аркушики про бабусине добре життя всі в мокрих кляксах Очевидно, сльози.
Марія взяла шефство над бабою Ганною, отець Михайло старався регулярно її сповідати і причащати, а на великі свята чоловік Марії, дядько Гриць, бувший моряк, привозив її на служби на мотоциклі. Потроху все налагоджувалося.
Онука не зявлялася, а потім, через кілька років, серйозно захворіла. У неї давно проблеми з шлунком були, списувала на гастрит, а виявився рак легень. За пів року згоріла Оленка.
Чоловік заливав горе по дніпровських дорогах спочатку на цвинтарі, а потім у всіляких точках. Синові чотири роки, дрібний, брудний, голодний.
Взяла хлопчика Лідія, але із своїм агрономічним ритмом по догляду не встигала, тому Василька збирались віддати у районний інтернат.
Інтернат був нічогенький: директор-енерджайзер, їжа добра, на вихідні додому відпускали.
Але не мама ж Що робити? Така наша пенсійна дійсність.
Тут на старенькому Дніпрі з люлькою явилася до доньки баба Ганна. За кермом грубенький сусід дядько Гриць у матросці, з якорями та чайками на обох руках, грізний наче отаман.
Баба Ганна тільки й сказала:
Василька до себе заберу.
Ма, ти ж сама ледве ходиш! Як тобі з малим упоратися? Йому ж і поїсти, і попрати треба
Поки я жива, Василька в інтернат не віддам, сказала баба й крапка.
Лідія тільки почухала потилицю, мовчки стала збирати речі онукові.
Дядько Гриць завіз їх додому, мало обох не на руках вніс до хати. Сусіди голову розводили:
Гарна була баба, добра, та, видно, на старості років ум затуманився: за самою догляд потрібен, а тут ще хлопчака привезла Це ж не кошеня, дитині і догляд, і любов треба! А Лідія що, не дивиться?
Після недільної служби отець Михайло прийшов до бабусі з тривогою: а що як доведеться забирати Василька? Боїться, що хлопець голодний і брудний.
У хаті тепло, груба аж червона, чистенький Василько, щоки наче яблука, лежить на дивані, слухає патефон: Казка про Колобка. А немічна бабуся аж літає: деко маслом змащує, тісто місить, яйця до сиру б’є. Ноги ніби омолодились.
Ой, батюшко рідненький! А я тут ватрушки задумала Чекай трохи свіженькі для паніматки Катерини та твого Миколки гостинці будуть
Отець Михайло повернувся додому ще вражений і розповів дружині.
Пані Катерина задумалась, дістала товстий синій зошит, глянувши у нього, зачитує:
«Стара Григорівна прожила довге життя. Все минуло, все промайнуло: мрії, почуття, надії все спить під сніговою ковдрою. Вже час до того місця, де ні болю, ні зітхань Якось холодним лютневим вечором Григорівна молилась біля образів, потім лягла й каже рідним: Покличте батюшку буду помирати.
Обличчя стало білимі-біле, мов сніг за вікном.
Поки рідні побігли по батюшку, повертається, а у передпокої крик немовляти, свіже повітря із морозу.
Тсс, тсс, у нас бабуся помирає.
А як ти йому рот затулиш? Лише народилась, ще не розуміє, що плакати не можна!
З пологового повернулась онука Григорівни Настя із малям. Молоко ще не прибуло, і дитина кричить, аж стіни трясуть Григорівні і її «відходу у л mejor».
Та враз умираюча бабуся піднялась, глянула осмислено, повільно опустила ноги, шарить тапочки.
Аж прийшли родичі, дивляться баба не те що помирати не збирається, а ще сильніше, ніж була! Ходить по хаті, заколисує внученя, а донька на дивані спочиває».
Катерина закрила зошит, глянувши на чоловіка, й каже:
Моя прабабуся Віра Григорівна так мене любила, що не змогла померти. Як у пісні: А помирать нам ще рано ще є удома діло!
Пішла через це ще десять років по селу, допомагала ростити мене, свою правнучку.
І отець Михайло посміхнувся своїй дружині у відповідь.
