Слухай, мені вже 60, на пенсії я давно, живу собі своє життя. Ось уже десятий рік як мешкаю сама: ні чоловіка, ні дітей поряд, а подруги всі порозїжджались чи просто відійшли. Сини й дочки розїхались по різних містах, у кожного свої турботи й родини, чоловіка давно немає А я свою найбільшу радість знайшла у дачі під Житомиром це моя втіха й спосіб не нудьгувати. Ледве сонце пригріє і травиця показується я вже туди: прибираю хатинку, впорядковую город, саджу квітники. На дачі так легко на душі і відпочинок, і щастя.
А от зимою там ніяк снігу по коліно, сама я того не відкину. Нікого в селі не залишилося, нема кому допомогти доводиться переїжджати в місто на квартиру. Восени ще якось терпимо. Цього року у вересні трохи застудилась, тиждень просиділа в Житомирі, тільки відпустило одразу погнала на свою дачу.
Підходжу до будинку хвіртка навстіж. Думаю невже хтось забрався? Все наче на місці, але двері в хаті відкриті… Страшно стало мовляв, чи не обікрали? Тихцем заходжу до хати, а там усе ніби ціле, ну хіба що ковдра не моя лежить на стільці, на столі кружка стоїть А я за собою завжди все мию! Дивно щось.
Страх минув, а на зміну йому прийшла досада: хто ж тут хазяйнує і з моєї кружки пє? Дивлюся у вікно а за хатою сидить худюще хлопченя, біля вогнища гріється, руки над полумям тримає. Це ж він мій невідомий гість!
Виходжу надвір, кашляю навмисне дивлюся, як відреагує. Той малий здригнувся, налякано глянув, але не тікав, а навіть навпаки, сам підійшов до мене:
Пробачте, будь ласка, я тут лише кілька днів
Тихий, сумирний, аж серце стислося шкода хлопця:
Скільки тут сидиш? Що їв?
Лише два дні Їжі майже не було Мав трохи хліба, он ще крихтів трапилось
І тягне мені вудочку, до якої причеплена скоринка білого хліба.
Як тобі ім’я, хлопче? І звідки ти тут взявся?
Назар мене звуть. Мати з вітчимом вигнали з дому Я більше з ними не хочу…
Та тебе ж, певно, село вже шукає.
Ні, ніхто не шукає Це не вперше. Зникав і на тижні, і ніхто не питався. Повертатися приходилося лише, коли голод зовсім прижене, а вони навіть не радіють
Виявилося, він не з нашого села. Геть звичайна, але болюча історія мати безробітна, вітчими змінювались, як шкарпетки, вдома постійно алкоголь, а їжа рідкість
Після такої розповіді й серце заболіло як же тут не допомогти дитині? Залишила його в себе, нагодувала, а цілу ніч думала, що далі робити. Зранку згадала про давню знайому вона десь працює у службі, дзвоню до неї, може, підкаже куди звернутися, або хоча б не залишить без поради.
Вона одразу сказала, що допоможе, пообіцяла взяти справу під контроль. Мені довелось трохи побігати з паперами, але за кілька тижнів я стала офіційною опікункою Назара. Він не міг повірити у свою удачу, а мати його й разу не спитала про сина
Тепер ми з Назаром живемо, як справжні бабуся й онук: зимуємо в квартирі, а на літо разом на дачу. Незабаром Назар піде до школи, я впевнена буде добре вчитись. Бо вже й пише, і читає, і рахує розумно; ще й малює, як справжній художник! Просто диво не хлопець, а талант.
Хлопче, відколи ти тут живеш? А що ти взагалі їси?